Розділ «Борва мечів»

Крастер звузив очі.

— Я віддав вам, ґави, скільки зміг. Мені ще жінок годувати.

Підсайдачник наштрикнув на ножа шмат конятини.

— Отакої! То ти сам щойно зізнався, що маєш таємну комору. Бо як інакше пережити зиму?

— Я побожна людина… — почав був Крастер.

— Ти ниций жмикрут, — відповів Карл, — і безбожне брехло.

— Сало, — солодко примружившись, вимовив Гарт зі Старограду. — Востаннє, як ми тут були, я бачив свиней. Ручуся, у нього тут приховано вдосталь сала — і солоного, і копченого. Та й кілька добрячих окостів.

— Ковбаса, — підхопив Підсайдачник. — Є такі довгі чорні ковбаси, тверді, наче камінь. Лежать роками і не псуються. Б’юся об заклад, у нього десь у льосі таких із сотню висить.

— Пшоно! — додав Олло Безрукий. — Ячмінь, овес. У його коморах, мабуть, повно усякого зерна.

— Зер-рна! — каркнув Мормонтів крук, ляпнувши крилами. — Зерна, зерна, зерна, зерна, зерна!

— Годі! — гарикнув князь-воєвода Мормонт крізь шалений вереск свого птаха. — Сидіть мені тихо, усі до одного! Не меліть дурниць!

— Яблука, — не зважав на нього Гарт із Визелені. — Безліч барил хрустких осінніх яблук. Тут ростуть яблуні, я сам бачив.

— Сушені ягоди. Капуста. Кедрові горіхи.

— Зер-рна, зерна, зерна!

— Солона баранина! Тут є кошара для овець. Певно, баранини в нього теж удосталь. У діжках засолена, побий мене грім, якщо брешу.

Крастер дивився так, наче хотів усіх наштрикнути на один рожен. Князь-воєвода Мормонт підвівся з місця.

— Тихо, кажу! Хутко припиніть балачки! Не хочу їх чути!

— Не хочеш чути, старий, то забий вуха хлібом. — Кульгавий Карл відштовхнувся від столу. — Чи ти вже свої крихти зжував?

Сем побачив, як Старий Ведмідь буряковіє.

— Чи ти, часом, не забув, з ким говориш? Ану сиди, їж і мовчи. Це я тобі наказую!