Розділ «Борва мечів»

— Ніколи не думав, що Банен так гарно пахкотітиме. — Ед, як завше, бубонів могильно-похмурим голосом. — Ледве утримався, щоб не викраяти собі шматочок. Якби мав яблучну підливку, то й не утримався б. Найкраще свинина смакує з яблучною підливкою.

Ед розв’язав штани і витяг прутня.

— Ти краще не помирай, Семе, бо спокуса надто велика. Чей же з тебе шкварок натопиться більше, ніж із Банена. А я за шкварками аж шаленію. — Задзюрив жовтий гарячий струмінь, і Ед зітхнув утішено. — Ти чув, що ми рушаємо на світанку? Старий Ведмідь сказав: байдуже, хоч під сонцем, а хоч під снігом.

«Хоч під сонцем, а хоч під снігом, кажеш?» Сем занепокоєно зиркнув на небо.

— Під снігом?! — кавкнув він. — І що? Ми… їдемо? Усі?

— Авжеж не всі. Декому доведеться дибати пішки. — Ед струсив останні краплі. — Ось Дивен каже, що ми мусимо навчитися їздити на мертвих конях, як Інші. Каже, що заразом і хуражу менше піде, бо скільки там його з’їсть дохла коняка?

Ед зав’язав шворки на штанях.

— Хоча мені воно чогось не до смаку. Бо щойно старшина знайде, як змусити до праці мертву коняку, то наступними будемо ми, люди. А з моїм щастям найпершим буду я. «Еде» — скажуть мені, — «годі валятися, ліниве стерво. Тепер у нас смерть од служби не звільняє. Ставай на ноги, бери списа — сьогодні вночі якраз твоя варта.» Утім, не поспішатиму жалітися. Може, пощастить здохнути скоріше, ніж вони взнають спосіб.

«Може, ми усі здохнемо скоріше, ніж гадали» — подумав Сем, незграбно спинаючись на ноги.

Коли Крастер дізнався, що непрохані гості збираються їхати на світанку, то подобрішав — принаймні стільки, як дичак умів добрішати.

— Давно вже час, — казав він. — Вам тут не місце, скільки можна торочити. Але звичай добрий я знаю, буде вам наостанок бенкет. Ну не те щоб бенкет… але погодую. Дружини засмажать коней, яких ви порізали. А я знайду трохи пива та хліба.

Він вишкірився своєю брунатною посмішкою.

— Нема нічого ліпшого до пива, ніж конятина. Я про коней так кажу: не хочеш везти на спині — то годуй черево.

Його дружини та доньки витягли звідкілясь лави і довгі столи з колод, заходилися смажити та подавати. За винятком Йолі, Сем не міг розрізнити одну від іншої. Деякі були старі, інші молоді, а кілька — ще зовсім дівчиська. Та чимало з них були Крастерові одночасно і доньками, і дружинами, а тому мало вирізнялися між собою. Пораючись коло столів, вони тихими голосами перемовлялись одна до одної, але жодна не сказала ані слова до людей у чорному.

Крастер забрав собі єдине у хаті крісло і сидів у ньому, вбраний у кацавейку з кошлатої овечої шкури. Дебелі руки його вкривало біле волосся, на одному зап’ястку виднілося кручене золоте кільце. Князь-воєвода Мормонт сидів при чолі столу одесну господаря, а братчики скупчилися на лавах коліно до коліна; з тузінь лишилося надворі задля охорони брами і підтримання вогню.

Сем знайшов собі місце між Греном та Сиріткою Осом. В череві йому буркотіло. Засмажене до чорного кінське м’ясо капотіло жиром, коли Крастерові дружини повертали його на рожнах над вогнем у ямах, і від пахощів у роті збиралася слина. Тут-таки знову пригадався Банен, і Сем зрозумів, що коли спробує хоч шматочок, то негайно виблює. Як вони можуть їсти бахмутиків, що так вірно служили і подолали під ними такий далекий шлях? На щастя, Крастерові жінки принесли цибулі; Сем ухопив одну цибулину, вирізав почорнілий бік і поспіхом з’їв добру половину сирою. Подали на стіл і хліба, та лише дві паляниці. Коли Ульмер спитав ще, одна з жінок захитала головою. Саме тоді й почалася біда.

— Дві паляниці?! — пожалівся Кульгавий Карл з низу столу. — Та ти що, корово, зовсім здуріла? Хіба нам на всіх вистачить дві хлібини?

Князь-воєвода Мормонт кинув на нього важкий та холодний погляд.

— Бери, що дають, і дякуй за те. Може, хочеш давитися снігом посеред хурделиці?

— Скоро ми усі ним удавимося. — Гнів Старого Ведмедя анітрохи не злякав Кульгавого Карла. — А тим, що в себе ховає Крастер, я, пане воєводо, не вдавився б.