Розділ «Борва мечів»

— І її теж. — Він махнув у Сансин бік чарою з-під вина. — Пан батечко наказали мені здійснити цей шлюб на подружньому ложі.

Тремтливими руками вона узялася розстібати одяг. Замість пальців раптом виросли десять негнучких, наче від дерева відламаних цурпалків. І все ж Санса якось упоралася зі шворками та ґудзиками; кирея, сукня, усі причиндали під нею, нижня шовкова сорочка… усе ковзнуло на підлогу, і зрештою вона виступила з останнього спіднього. Руки та ноги їй вкривали сироти, очі дивилися у підлогу, з сорому не в силі піднятися до чоловіка… та все ж коли вона скінчила роздягання, то здійняла погляд і побачила, що він дивиться просто на неї. Їй здалося, що у його зеленому оці палає хіть, а у чорному — лють. І що саме лякало її більше — того вона не знала сама.

— Та ти ж іще дитина, — мовив Тиріон.

Санса затулила груди руками.

— Я вже квітнула як жінка.

— Дитина, — повторив він, — але я тебе хочу. Тебе це лякає, Сансо?

— Так.

— Мене теж. Я знаю, який я бридкий…

— Ні, пане…

Тиріон штовхнувся і звівся на ноги.

— Та не бреши, Сансо. Я покручений від народження, малий на зріст, порізаний у битві, але… — Вона побачила, як він ковтнув. — …у ліжку, коли гасять свічки, я не гірший за інших чоловіків. У темряві я стаю Лицарем Квітів.

Він сьорбнув ще вина.

— Я щедрий на дарунки. Вірний тим, хто вірний мені. Довів на полі бою, що не боягуз. А ще я розумніший за більшість людей. Має ж розум рахуватися бодай за щось. Я навіть умію бути добрим — нам, Ланістерам, добрість загалом не властива, та я примудрився її десь надибати. Я… зможу бути добрим до тебе.

«Він наляканий так само, як я» — подумала Санса. Напевне, вона мусила б якось пом’якшитися, подобрішати, але натомість відчула лише жаль, а жаль убиває любовну жагу. Він дивився на неї, чекав її слів, та всі слова зів’яли і висохли. Санса могла лише стояти і тремтіти.

Коли Тиріон Ланістер нарешті усвідомив, що відповіді йому не буде, то перехилив рештки вина з келиха.

— Зрозуміло, — буркнув він із гіркотою. — Ходи до ліжка, Сансо. Виконаймо свій обов’язок.

Вона видерлася на перину, відчуваючи його погляд. Запашна воскова свічка горіла на столику біля ліжка, під ковдрами були розкидані трояндові пелюстки. Санса спробувала накинутися ковдрою, щоб укрити свою оголеність, але почула:

— Ні.

Від холоду її трусило, та все ж вона підкорилася, заплющила очі й чекала. За мить вона почула, як чоловік стягує чоботи, шурхотить одягом, роздягаючись. Коли він скочив на ліжко і поклав їй руку на груди, Санса мимоволі здригнулася. Очі її були заплющені, усе тіло — скам’яніле, а у душі бився острах того, що мало статися далі. Що він тепер зробить? Поцілує її? Чи мусить вона розкинути ноги? Санса навіть не знала, чого від неї чекають.

— Сансо! — Рука забралася з грудей. — Розплющ очі.