Розділ «Борва мечів»

Вона обіцяла коритися, тому розплющила. Він сидів коло її ніг зовсім голий. Там, де з’єднувалися його ноги, з куща цупкого солом’яного волосся витикався твердий та прямий чоловічий стовбур. То була чи не єдина пряма частина у всьому Тиріоновому тілі.

— Мила панно, — мовив Тиріон, — ви чарівні, не майте сумніву, але… я не можу цього зробити. Хай мого батечка грець ухопить. Ми почекаємо. Поворот місяця, рік, цілу зиму чи літо — скільки знадобиться. Доки ви не спізнаєте мене краще і не почнете хоч трохи довіряти.

Він посміхнувся — мабуть, задля переконливості — але без носа усмішка вийшла надто бридка і зловісна.

«Подивися на нього» — мовила до себе Санса, — «подивися на свого чоловіка, на усього цілком. Септа Мордана казала, що усі люди вродливі, треба лишень відшукати ту вроду. От і шукай.» Вона роздивилася короткі криві ноги, напухлого потворного лоба, зелене око і чорне око, пеньок відрубаного носа, кривий рожевий рубець, плутанину чорно-золотого волосся, що правила за бороду. Навіть чоловіча міць його була потворна — товста, змережана судинами, з великою ліловою бульбою на кінці.

«Так не можна, так нечесно! Які гріхи я вчинила, що боги так мене карають, які?»

— Присягаюся честю Ланістера, — мовив Біс, — я тебе не чіпатиму, доки ти сама цього не схочеш.

Їй ледве стало всієї хоробрості, яка в неї лишилася, щоб глянути у різнобарвні очі й запитати:

— А якщо я, пане мій, не схочу цього ніколи?

Його вуста смикнулися, наче від ляпаса з її руки.

— Ніколи?

Шия в Санси так заніміла, що вона ледве спромоглася кивнути.

— То й нехай, — вичавив із себе Тиріон, — недарма ж боги для таких, як я, наробили на світі удосталь повій.

Він стиснув короткі тупі пальці у кулак і поліз додолу з ліжка.

Ар'я V

Камінний Септ був найбільшим містом, яке Ар’я бачила від своєї втечі з Король-Берега. Її батько — так розповів Гарвін — здобув тут перемогу в знаній та великій битві.

— Слуги Навіженого Короля нишпорили за Робертом — хотіли упіймати, перш ніж він з’єднається з вашим батьком, — казав стражник, поки вони їхали до брами. — Роберта було поранено, за ним ходило кілька друзів. А тим часом тодішній Правиця, князь Конінгтон, захопив місто з чималим військом і заходився обшукувати домівки. Та не встиг він знайти, кого шукав, як до міста допалися князь Едард і ваш дідусь. Вони подолали мури, але князь Конінгтон чинив шалений опір. Нападники та оборонці билися на майданах, у провулках, навіть на дахах будинків. Септони в усьому місті калатали у дзвони на сполох, щоб міщани сиділи удома, зачинивши двері. Та Роберт, почувши дзвони, зробив навпаки — вийшов зі схованки, щоб і собі стати до бою. Кажуть, того дня він убив шістьох ворогів. Один із них був Милош Мутон — знаний лицар, що колись служив принцові Раегару зброєносцем. Роберт убив би і Правицю, але битва не звела їх разом. Натомість Конінгтон тяжко поранив вашого дідуся, князя Таллі, та вбив пана Дениса Арина, улюблене дитя Долини. А потім побачив, що битву програно, і чкурнув геть швидше за тих грифонів, що танцювали на його щиті. Згодом ту битву назвали Битвою Дзвонів. Роберт завжди казав, що її виграв ваш батько, а не він.

З вигляду міста Ар’я вирішила, що тут і останнім часом не обійшлося без битв. Міську браму, зовсім нову, змайстрували зі свіжого дерева; купа обгорілих дощок за муром вказувала, куди поділася стара.

Камінний Септ наїжачився обороною і відчиняти браму не збирався, та коли сотник на воротях побачив, хто до них їде, то розчахнув бічну потерну.

— Як вам тут ведеться з харчами? — спитав Том, коли увійшов досередини.

— Та нівроку. Допіру важче було. А оце нещодавно Мисливець пригнав отару овець, та й через Чорноводу торгуємо потроху. Щастить, що на південь від річки врожаю не спалили. Щоправда, навколо тиняється чимало таких, що раді забрати усе до останньої зернини. Одного дня тут тобі вовки, іншого — Блазні. Хто не шукає хліба, той лізе грабувати чи жінок ґвалтувати. А кому не треба золота й дівок, той шукає клятого Крулеріза. Подейкують, він вислизнув у князя Едмура просто між пальців.