Розділ «Борва мечів»

Санса наповнила два келихи. «Треба й собі перехилити — раптом допоможе.» Вона сіла на краєчок великого ліжка під навісом і випила половину келиха трьома довгими ковтками. Напевне, то було дуже добре вино, але з переляку вона не відчула смаку. Зате принаймні запаморочилося у голові.

— Хочете, щоб я роздягнулася, мосьпане?

— Тиріоне. — Він нахилив голову набік. — Моє ім’я — Тиріон, Сансо.

— Тиріоне. Ласкавий пане. То ви бажаєте, щоб я зняла сукню, або самі мене роздягнете?

Вона ковтнула ще вина. Біс відвернувся геть.

— Першого разу, коли я одружувався, на весіллі були тільки ми, п’яний септон і кілька свиней замість свідків угоди. Одного зі свідків ми з’їли на учті. Тайша годувала мене шматками просто з вогню, а я злизував сало в неї з пальців, і ми реготали, коли разом упали до ліжка.

— То ви вже були одружені? Я… я забула.

— Ти не забула. Ти про те нічого не знала.

— Хто вона була, пане? — Санса мимоволі спалахнула цікавістю.

— Пані Тайша. — Його вуста скривилися. — З дому Жменя-Срібла. Знак — золота монета і сотня срібняків на скривавленому простирадлі. Шлюб наш був дуже короткий… та й хіба може бути інакший в такого коротуна?

Санса втупилася у власні долоні й нічого не відповіла.

— Скільки тобі років, Сансо? — запитав Тиріон за якусь мить.

— Буде тринадцять, — відповіла вона, — якраз на поворот місяця.

— О боги ласкаві. — Карлик ковтнув іще вина. — Та нехай, балачки тебе старшою не зроблять. То що, пані дружино, візьмемося до справи?

— Якщо буде на те ласка мого пана чоловіка.

Відповідь, здається, його розсердила.

— Ти ховаєшся за своєю чемністю, наче за муром замку!

— Чемність — обладунок шляхетної панни, — мовила Санса. Так завжди казала її септа.

— Я твій чоловік, господар і захисник. Можеш зняти свій обладунок.

— І сукню теж?