Розділ «Борва мечів»

Раптом ноги його втратили усяку силу, і він повільно ковзнув на підлогу, чіпляючись за залізні ґрати. Пан Аксель, Куліш та стражники тим часом вже обернулися і пішли собі.

— Так не можна! — загорлав бранець до їхніх спин, що зникали у проході. — Я Правиця Короля!

Почувши це, Давос нарешті його упізнав.

— Ви Алестер Флорент!

Чоловік повернув голову.

— Хто… ?

— Давос Лукомор.

Князь Алестер блимнув очима.

— Лукомор… а, Цибульний Лицар! Це ж ви намагалися вбити Мелісандру.

Давос не став заперечувати.

— А на вас при Штормоламі був обладунок червоного золота, з викладеними ляписом квітами на панцері.

Він простяг руку і допоміг князеві стати на ноги. Ясновельможний Алестер струсив брудну солому з одягу і мовив:

— Я… я мушу перепросити за свій вигляд, пане. Усі мої скрині загубилися, коли ланістерівці запопали наш обоз. Я ледве утік з самою лише бронею на спині та перснями на пальцях.

«А він і досі у перснях» — помітив Давос, який при собі мав навіть не усі пальці.

— Напевне, якийсь кухарчук чи стайняр зараз вихваляється у Король-Березі моїм оксамитовим жупаном з розрізами та кунтушем з коштовними застібками, — жалівся далі князь Алестер. — Як люди кажуть, війна нікого не минає. Напевне, ви теж зазнали якихось втрат.

— Я втратив свій корабель, — відповів Давос. — Усіх людей, яких очолював. І чотирьох зі своїх синів.

— Хай… хай Господь Світла проведе їх крізь пітьму до кращого світу, — пробурмотів князь.

«Хай Батько судить їх справедливо, а Мати дарує своїм милосердям» — подумав Давос, але уголос не проказав. Седмиці більше не було місця на Дракон-Камені.

— Мій власний син зараз сидить безпечно у Ясних Водах, — вів далі князь Алестер, — але на «Люті» я втратив небожа — пана Імрі, сина мого брата Риама.

Саме Імрі Флорент повів кораблі наосліп на усіх веслах угору течією Чорноводи, не звернувши уваги на малі кам’яні башти коло гирла річки. Давос подумав, що ніколи не забуде покійного.