Розділ «Борва мечів»

Але спосіб доведення був такий втішний… ще й Ігритта заснула, поклавши йому голову на груди, і це теж була втіха… занадто небезпечна втіха. Він знову згадав про оберіг-дерева і слова, які проказав перед ними. «Це сталося один раз, і то вимушено. Навіть мій батько колись помилився, забув про шлюбні обітниці й нарядив байстрюка.» Джон присягнувся, що він теж помилиться лише раз. «Більше цього не станеться.»

Та зрештою це сталося ще двічі тієї самої ночі, а потім на ранок, коли вона прокинулася і виявила, який він твердий. Дичаки вже ворушилися навколо, і деякі не могли не помітити, що там коїться під купою хутра. Ярл наказав їм, щоб поспішали, бо вихлюпне на голови цебро води. «Наче собаки у охоті» — думав Джон опісля. То ось на кого він перетворився? «Я — братчик Нічної Варти» — наполягав усередині тонесенький голосочок, та він дедалі слабшав кожної нової ночі, а коли Ігритта цілувала Джонові вуха або покусувала шию, то й замовкав зовсім. «Невже так було і з моїм батьком?» — питав він себе. — «Невже він був такий самий слабкий, як я, коли ганьбив себе у ліжку моєї матері?»

Раптом Джон усвідомив, що позаду нього щось піднімається схилом. Половину удару серця він гадав, що то повертається Привид, але лютововк ніколи не зчиняв стільки шуму. Джон вийняв Пазур одним м’яким рухом, але то виявився один із теннів — кремезний чолов’яга у спижевому шоломі.

— Сніговій, — мовив прибулець. — Ходи. Магнар хоче.

Тенни балакали між собою прадавньою мовою; посполитою більшість знала хіба що кілька слів.

Джонові, власне, було байдуже, чого там хоче магнар, але чи не безглуздо сперечатися з людиною, яка тебе майже не розуміє? Він мовчки рушив за гінцем донизу схилом. Гирло печери являло з себе розлом у скелі, куди ледве проходив кінь, ще й було наполовину сховане за великою смерекою. Відкривався розлом на північ, аби ніхто зі Стіни не побачив вогню багать. Навіть якби чата розвідників якимось дивом з’явилася на Стіні саме тут і саме сьогодні уночі, вони побачили б самі пагорби, сосни та крижаний відблиск зоряного світла у напівзамерзлих озерах. Манс Розбишака добре обміркував, де і як завдати удару.

Всередині скелі починався прохід униз, який за три сажні відкривався у печеру завбільшки з велику трапезну Зимосічі. Поміж скельних стовпів палали багаття, їхній дим вичорнював кам’яну стелю. Уздовж однієї стіни, коло мілкого ставка тупцювали стриножені коні. Посеред підлоги чорніла діра, що відкривалася у чи не більшу печеру десь унизу — справжню її величину в темряві годі було зрозуміти. Десь далеко під собою Джон почув тихий гомін підземного потоку.

Ярл знайшовся поруч із магнаром — Манс поставив їх обох на чолі походу, і Джон давно помітив, що Стир із того не надто радіє. Чорнявого юнака Манс Розбишака кликав «забавкою» Вали, Даллиної сестри, а Далла була Мансовою королевою. Виходило, що Королю-за-Стіною Ярл доводився майже свояком. Стир, вочевидь, гидував поділяти свою владу з кимось іншим, бо ж привів із собою сотню своїх людей, а Ярл — уп’ятеро менше. Тому магнар спересердя вдавав, ніби сам-один очолює загін. Та Джон знав, що саме молодший ватажок поведе їх через крижану перепону. Ярлові ледве виповнилося двадцять, але у наскоки він ходив уже вісім років, Стіну перетинав більше десятка разів з такими знаними отаманами, як Алфин Ґаворіз та Плакун, а останнім часом — зі своїм власним загоном.

Магнар зайвими словами не розкидався, а відразу взявся до справи:

— Ярл попередив, що вздовж Стіни чатами ходять ґави. Розкажи мені про ті чати.

«Розкажи мені» — подумав Джон, — «МЕНІ, а не нам, хоча Ярл — ось він тутечки стоїть». Він би радо дав одкоша грубому допитові, але знав, що Стир ладен скарати його на смерть за найменшу непокору, а заразом ще й Ігритту — просто за те, що вона була з ним.

— У кожній чаті четверо людей: двоє розвідників, двоє будівничих, — відповів Джон. — Будівничі мають помічати тріщини, таловини та інші негаразди у Стіні. А розвідники видивляються ознаки ворогів. Їдуть вони на мулах.

— На мулах? — перепитав, насупившись, безвухий ватажок. — Мули повільні.

— Повільні, але краще ходять кригою. Чати нерідко їдуть верхом Стіни. А крім замку Чорного, бойові ходи нагорі ніде не висипали жорствою вже багато років. Мулів розводять у Східній Варті та особливо навчають для цієї служби.

— Нерідко їдуть верхом? Тобто не завжди?

— Ні, не завжди. Одна чата з трьох навмисне їде унизу і шукає тріщин у основі або спроб проколупатися наскрізь.

Магнар кивнув.

— Навіть у далекій Теннії ми чули казку про Арсена Кригоруба та його хід.

Джон її теж знав. Арсен Кригоруб доколупався вже до середини товщі Стіни, коли його хід знайшли розвідники з Ніч-Крому. Вони не стали турбувати наскочника за роботою, а замурували його хід ззаду каменем, льодом та снігом. Скорботний Ед казав, що як притиснути вухо до Стіни, то можна ще й досі почути, як Арсен довбе лід сокирою.

— Коли ці чати вирушають у дорогу? Як часто?