Розділ «Борва мечів»

Звісно, замість сяйва дня у цюпі панувала пітьма. Миготливе і тьмяне червонувате світло від смолоскипа у держаку на стіні ще так-сяк просочувалося крізь передні ґрати, але задня половина цюпи потопала у цілковитій темряві. Звісно, у ній було вогкувато — чого ще чекати від такого невеличкого острова, як Дракон-Камінь? Далеко від моря тут не втечеш. Ну і звісно, щури — їх тут було стільки, як зазвичай буває у підземеллях, і ще трохи на додачу.

Але на холод Давос поскаржитися не міг. Гладкі кам’янисті проходи під велетенською брилою Дракон-Каменя завжди дихали теплом, і люди казали: що глибше, то у них стає гарячіше. Він гадав, що сидить на добрячій глибині під замком, бо коли прикладав долоню до стіни, то майже завжди відчував тепло. Може, старі казки не брехали, і Дракон-Камінь дійсно побудували з каменів, видобутих із самого пекла.

Коли Давоса сюди кинули, він був добряче хворий. Кашель, що мучив його від самої битви, погіршився, почалася лихоманка. На губах напухли й луснули криваві пухирі, а трусило його так, що не допомагало і тепло в’язниці. «Недовго вже мені лишилося» — думав тоді він. — «Помру я тут у глухій пітьмі.»

Але скоро Давос зрозумів, що помилявся щодо себе — як і щодо багатьох інших речей. Він невиразно пам’ятав лагідні руки та рішучий голос, обличчя молодого маестра Пилоса, що схилялося до нього. Йому дали пити гарячої часникової юшки, а від болю та судом — трохи макового молочка. Мак його приспав, а поки він марив, йому приклали п’явок — відсмоктати погану кров. Принаймні так він вирішив, бо коли прокинувся, то побачив сліди на руках. Невдовзі кашель припинився, пухирі зникли, у юшці з’явилися шматочки білорибиці, моркви та цибулі. Нарешті одного дня Давос усвідомив, що хвороба відступила, і сили повернулися; він почувався анітрохи не слабшим, ніж тієї години, коли «Чорна Бета» розтрощилася під ногами і жбурнула його у річку.

За ним наглядали двоє ключників. Один був кремезний та широкий, мав дебелі плечі й великі дужі руки. На собі він носив шкіряного кубрака з залізними нютами, приносив Давосові раз на день миску вівсяної кулеші, подеколи присмаченої медом або молоком. Інший був старший, згорблений, похмурий, мав засалене брудне волосся та плямисту шкіру. З одягу він носив на собі каптана білого оксамиту з кільцем зірок, вишитим на грудях золотою ниткою. Каптан сидів погано, був закороткий і заширокий, подертий і засмальцьований. Цей ключник приносив Давосові миски товченої ріпи з м’ясом, густої тушкованої рибної юшки, а одного разу пригостив навіть половиною пирога з миногами. Пиріг був такий жирний, що Давос не зміг утримати його всередині. Та все одно, як на бранця у цюпі, годівля була неабияка.

Ані сонце, ані місяць до підземелля не заглядали — у товстих кам’яних стінах не було пробито жодного вікна. Єдиним способом відрізнити день від ночі були відвідини ключників. Жоден із двох до нього не розмовляв, але Давос знав, що вони не німі, бо інколи перекидалися слівцем-другим, змінюючись на варті. Вони не сказали йому навіть імен, то він вигадав для них свої власні: кремезного коротуна прозвав Кулішем, а згорбленого і довготелесого — Пирогом. Зміну днів він помічав по стравах і по нових смолоскипах, які встромляли у держака ззовні цюпи.

У темряві на людину нападає самотність і голод за голосами інших людей. Давос намагався балакати з наглядачами щоразу, як вони з’являлися принести харч або змінити погане цебро. Він розумів, що благань про милосердя ключники не слухатимуть, а тому наполегливо ставив запитання, сподіваючись одного дня почути бодай якусь відповідь.

— Що нового чути про війну? — питав він. — Чи здоровий король?

Інші Давосові запитання були про сина Девана, про принцесу Ширену, про Саладора Саана.

— Яка зараз погода? — допитувався він. — Чи почалися вже осінні шторми? Чи ходять кораблі вузьким морем?

Та байдуже, про що прагнув дізнатися Давос — йому однак ніколи не відповідали. Іноді Куліш кидав погляд, з якого на мить здавалося, що він ось-ось заговорить. Але від Пирога і того було годі чекати. «Я для нього не людина» — міркував Давос, — «а кам’яний бовдур, що їсть, гидить у цебро і щось там верзе язиком». Невдовзі Давос вирішив, що Куліш йому більше до душі — все-таки той знав, що має справу з живою людиною, і навіть виявляв дивну добрість. Давос підозрював, що ключник підгодовує щурів — ось чому їх розплодилося так багато. Якось він начебто почув, як наглядач розмовляє з тваринами, наче з дітьми. Та можливо, йому просто наснився сон.

«Смерті мені, схоже, не бажають» — усвідомив зрештою Давос. — «Мене тримають живим задля якоїсь мети.» Думати про те, яка то може бути мета, йому не подобалося. У підземеллі Дракон-Каменя певний час просидів князь Сонцезір, а з ним і сини пана Губарда Кручака. Усі вони скінчили свої дні на вогнищі. «Треба було віддатися морю» — думав Давос, витріщаючись на смолоскип за ґратами. — «Або дозволити вітрилам проминути скелю. Краще годувати собою крабів, ніж полум’я.»

Одного вечора, закінчуючи трапезу, Давос відчув на собі якесь дивне сяйво. Він глянув угору крізь ґрати і побачив її: у мерехтливих червоних шовках, з великим рубіном на горлі, з блискучими червоними очима, що сяяли яскравіше, ніж смолоскип, у чиєму полум’ї вона купалася.

— Мелісандро, — привітався він із чемним спокоєм, якого насправді не відчував.

— Цибульний Лицарю, — мовила вона так само спокійно, мовби вони зустрілися на сходах замку десь у дворі й перекинулися звичними день у день вітаннями. — Ви здорові, сподіваюся?

— Здоровіший, ніж був.

— Може, вам чогось тут бракує?

— Мого короля. Мого сина. Мені бракує їх. — Він відсунув миску і підвівся. — Ви прийшли мене спалити?

Її чудернацькі червоні очі уважно вивчали його крізь ґрати.

— Недобре тут місце, хіба ні? Темне і гидке. Не світить тут ані денне сонце, ані ясний місяць. — Вона здійняла руку і вказала на смолоскип у настінному держаку. — Лише оце стоїть між вами та пітьмою, Цибульний Лицарю. Оцей крихітний вогник — дарунок Ра-Гльора. Може, мені його загасити?