Розділ «Борва мечів»

Мейра зморщила носа і висолопила язика.

— Вже скоро, якщо один принц замовкне.

— Та я просто спитав!

— Хлопець знався на чарівному штукарстві мешканців боліт, — продовжила вона, — та хотів дечого більшого. Розумієш, наші люди рідко мандрують кудись далеко від домівок. Ми — невеличке плем’я, звичаї наші чужинцям видаються чудернацькими, здоровані з інших земель часто бувають до нас недобрі. Але парубок був хоробріший та зухваліший за інших, і одного дня, коли став дорослий, вирішив покинути болота і відвідати Острів Ликів.

— Ніхто не може відвідати Острів Ликів, — заперечив Бран. — Там живуть зелені люди.

— А він і хотів побачити зелених людей. Тому вдяг сорочку з нашитою спижевою лускою — от як моя — узяв шкіряного щита і тризубу сандолю — такі самі, як мої — та й вирушив маленьким шкіряним човником униз Зеленозубом.

Бран заплющив очі й спробував уявити собі юнака у маленькому шкіряному човнику. В його уяві болотник скидався на Йоджена, лише був старший, дужчий і вдягнений та споряджений, як Мейра.

— Він проминув Близнюки уночі, щоб фреївці його не помітили і не почали стріляти, а коли досяг Тризуба, то висадився з річки на берег, підняв човника на голову і пішов пішки. Йому знадобилося чимало днів, щоб досягти Божого Ока, де він знову вкинув човника у воду і поплив до Острова Ликів.

— І зустрів там зелених людей?!

— Так, — відповіла Мейра, — але то інша оповідь, яку розповідати не мені й не зараз. Адже мій принц хотів почути про лицарів.

— Про зелених людей теж цікаво!

— Цікаво, — погодилася вона, та більше ані слова про них не сказала. — Усю ту зиму болотник жив на острові, а коли почалася весна, почув серцем заклик великого світу і зрозумів, що йому час іти. Шкіряний його човник стояв там, де він його лишив. І ось він мовив слова прощання та занурив весла, щоб прямувати до берега озера. Він веслував і веслував, аж нарешті побачив коло озера величезні башти замку. Вони здіймалися дедалі вище, поки він плив до берега, і йому здалося, що більшого замку немає в усьому світі.

— Гаренгол! — одразу зрозумів Бран. — То був Гаренгол!

Мейра посміхнулася.

— Хіба? Нехай так. Попід його стінами він побачив намети багатьох кольорів, плескіт яскравих прапорів на вітрі, лицарів у кольчугах та панцирах на конях з пишними ладрами. Він унюхав пахощі смаженини, почув сміх та сурми оповісників. Починався великий турнір, у якому приїхали битися поборники лицарських чеснот з усіх країв землі. Там був сам король, а з ним його син — принц-дракон. Приїхали Білі Мечі, щоб вітати у своїх лавах нового братчика. Був там штормовий князь, був і трояндовий. Великий лев зі скелі посварився з королем і не приїхав, зате з’явилося безліч його значкового панства та лицарства. Болотник ніколи ще не бачив таких пишнот і не знав, чи колись побачить. Якась частка його душі нічого так не прагнула, як битися у тому незрівнянному турнірі.

Бран добре розумів його почуття. Коли він був малий, то мріяв лише про те, щоб стати лицарем. Але потім упав і назавжди втратив ноги.

— Коли турнір починався, за королеву краси й кохання правила діва з великого замку. П’ятеро поборників присягнулися захищати її корону — четверо братів, паничів гаренгольських, і уславлений дядько, білий лицар Королегвардії.

— А чи була вона красною дівою?

— Авжеж, — відповіла Мейра, перестрибуючи через камінь, — та бували й красніші. Приміром, дружина принца-дракона привезла з собою тузінь двірських панн зі свого почту. Лицарі благали їх про запоруки прихильності, щоб пов’язати на свої списи.

— Ти ж не розказуєш одну з тих дурних казок про кохання, ні? — спитав Бран підозріливо. — Ходор таке не надто любить.