Розділ «Борва мечів»

— …пішли королівським гостинцем! — скінчила разом із ним Мейра.

Лиділ вийняв ножа і почав стругати паличку.

— Коли у Зимосічі сидів Старк, красна діва могла пройти гостинцем у чому мати народила, і ніхто б її пальцем не зачепив. Кожен подорожній знаходив собі вогонь, хліб та сіль у корчмах і острогах. Та зараз ночі стали холодні, а дверей тобі ніхто не відчинить. У вовчій пущі никають каракатиці, королівським гостинцем нишпорять оббіловані. Питають про усіх чужих та незнайомих.

Троски перезирнулися.

— Оббіловані? — перепитав Йоджен.

— Хлопці Байстрюка. Він був помер, а тепер знову живий. Люди кажуть, добряче платить сріблом за вовчі шкури. А за звістку про декого іншого, хто теж був мертвий і воскреснув, мабуть, заплатив би й золотом.

Він зиркнув на Брана, коли доказав, і на Літа, що простягся поруч.

— Щодо Стіни, — вів чолов’яга далі, — то я б туди не ходив. Старий Ведмідь повів Варту до страхолюдної пущі, а повернулися звідтіля самі круки, ще й без листів. Мати колись казали: «на чорних крилах — чорнії слова». Та як на мене, воно ще чорніше, коли птахи прилітають зовсім без слів.

Горянин поворушив паличкою багаття.

— Коли у Зимосічі сидів Старк, усе було інакше. Та старий вовк помер, а молодий пішов на південь грати у гру престолів, і нам тут лишилися самі привиди.

— Вовки повернуться, — поважно мовив Йоджен.

— А тобі, хлопче, звідки знати?

— Я бачив сон.

— Я уві сні, бува, бачу мати, яку поховав дев’ять років тому, — буркнув чоловік. — А щойно прокинуся — її нема.

— Сни бувають різні, шановний пане.

— Ходор, — мовив Ходор.

Ту ніч вони перебули разом у печері, бо дощ не припинився і тоді, коли впала темрява. Вийти з печери прагнув самий лише Літо, і коли від багаття лишилися жарини, Бран його відпустив. Лютововк не потерпав від вологи так, як люди, і його вабила до себе ніч. Місячне сяйво висріблило мокрий ліс, а сірі вершини гір залило білим. У темряві пугукали, тихо шурхали між сосен сови; проти схилів гір виднілися світлі постаті кіз. Бран заплющив очі й віддався вовчому сну, пахощам та голосам ночі.

Коли вони прокинулися на ранок, то згасли вже й жарини. Лиділ пішов, але лишив для них кілька кров’яних ковбас і з тузінь коржів, загорнутих у клапоть біло-зеленого полотна. Деякі коржі були спечені з кедровими горішками, а деякі — з ожиною. Бран з’їв одних і других, але не зміг вирішити, які йому більше смакують. Одного дня у Зимосічі знову сядуть Старки, сказав він собі. Тоді він пошле по Лидолів і відплатить їм устократ за кожен горішок та кожну ягідку.

Того дня стежка виявилася трохи легшою, а пополудні крізь хмари продерлося сонце. Бран сидів на Ходоровій спині у своєму кошику і почувався майже безтурботно. Якось він навіть закуняв, приспаний м’яким хилитанням кошика у лад з кроками велетня-стайняра та його тихим мугиканням.

Збудила Брана Мейра, легенько торкнувшись плеча.