Розділ «Борва мечів»

— Знаю, — мовила Дані. — Знаю і розумію.

— Моїй халісі сумно?

— Так, — зізналася Дані. «Сумно, і нема ні від кого розради.»

— Чи не потішити мені халісі ще раз?

Дані ступила крок геть від неї.

— Ні… Послухай, Іррі, ти не мусиш цього робити. Тієї ночі, коли ти прокинулася… ти ж не постільна невільниця, я тебе звільнила, хіба ти забула? Ти тепер…

— Я у службі Матері Драконів, — відповіла дівчина. — Це велика честь — дарувати втіху моїй халісі.

— Не треба мені цього, — наполягала Дані. — Облиш.

І рвучко відвернулася.

— Лиши мене на самоті. Негайно. Я мушу подумати.

Перш ніж Дані повернулася на чардак корабля, над водами Невільницької затоки почали густішати сутінки. Вона стала коло поручнів і спостерігала за Астапором. «Звідси він майже гарний» — подумала вона. У небі загорялися зорі, а унизу — шовкові ліхтарі. Саме так, як обіцяла Кразнисова драгоманка. Цегляні піраміди аж мерехтіли вогнями. «Але унизу темно. Темно на вулицях, на майданах і у бійцівських ямах. А найтемніше — у помешканнях Неблазних, де якийсь малий хлопчина зараз годує недоїдками мале цуценя, що йому подарували навзамін відрізаної мужності.»

Позаду неї почулися тихі кроки.

— Халісі, — вимовив його голос. — Можу я казати вільно?

Дані не обернулася. Зараз вона не могла його бачити, бо якби побачила, то вдарила б знову. Або заплакала. Або поцілувала. І не знала б, що з цього вірно, що хибно, а що — цілковите божевілля.

— Кажіть, що маєте, пане.

— Коли Аегон Дракон ступив на берег Вестеросу, королі Долини, Скелі та Обширу не побігли до нього вклонятися з коронами в руках. Якщо ви хочете сісти на Залізний Престол, то мусите звоювати його так, як звоював він — силою зброї та драконового вогню. А відтак матимете на руках чимало крові.

«Вогнем та кров’ю» — подумала Дані. Гасло дому Таргарієн, яке вона пам’ятала і повторювала протягом усього життя.

— Кров моїх ворогів я проллю радо та охоче. Але кров невинних — то інша справа. Мені продають вісім тисяч Неблазних. Це вісім тисяч мертвих немовлят. І вісім тисяч придушених собак.

— Ваша милосте, — мовив Джораг Мормонт, — я бачив Король-Берег після Великого Погрому. Того дня теж замордували чимало немовлят, а з ними і старих, і підлітків. Зґвалтували стільки жінок, що й не полічити. У кожному чоловікові спить дикий звір. Коли ви даєте тому чоловікові меча або списа і женете його на війну, звір починає прокидатися. А щоб конче прокинутися, йому досить нюхнути крові. Але я ніколи не чув, щоб ці Неблазні когось ґвалтували. Вони не вирізають захоплене місто і навіть не грабують його — хіба що їм накажуть їхні господарі та очільники. Може, вони і справді зроблені з цегли, як ви казали. Та якщо ви їх купите, то єдині собаки, які помиратимуть від рук Неблазних, будуть ті, яким ви самі бажаєте смерті. А я пригадую, що є на світі кілька псів, яких ви хочете бачити мертвими.

«Пси Узурпатора.»