Розділ «Борва мечів»

— Саме так. — Дані ковзнула очима по м’яких кольорових вогнях і підставила обличчя прохолодному морському вітерцеві. — Ви казали про пограбовані та сплюндровані міста. А скажіть-но мені, добрий лицарю — чому дотракійці ніколи не плюндрували цього міста?

Вона вказала рукою.

— Подивіться лишень на ті мури. Звідси видно, де вони осипаються. Онде, і ще он там. Ви бачите вартових на баштах? Я не бачу. Невже вони ховаються, мій ласкавий пане? Я бачила сьогодні тих синів гарпії, гордовитих високородних воїнів. Вони вдягнені у лляні спідниці, у них дуже грізно на всі боки стирчить волосся. Більше нічого грізного в них нема. Навіть пересічний халазар може розколоти цей Астапор, наче горіх, і зсередини висиплеться сама лише порохня. То скажіть мені, чому ця потворна гарпія досі не сидить на узбіччі божого гостинця у Ваес Дотраку серед інших вкрадених богів?

— Ви маєте око дракона, халісі, це вже напевно.

— Я просила відповіді, а не порожньої хвали.

— На те є дві причини. Правда ваша, пихаті захисники Астапору — лише надуті вітром хвальки. Старі імена, товсті гаманці… вони перевдягаються грізними гіскарськими завойовниками і прикидаються, наче досі правлять велетенським царством. Усі до одного мають гучні титули та посади. На свята вони влаштовують потішні війни у ямах, щоб показати, які вони хвацькі воєводи, але гинуть там самі лише євнухи. Кожен ворог, який захоче пограбувати Астапор, має знати, що стріне опір Неблазних — невільникарі кинуть усю їхню залогу на оборону міста. А дотракійці не нападають на Неблазних, відколи полишили свої коси попід брамою Кохору.

— Яка ж друга причина? — спитала Дані.

— Хто захоче нападати на Астапор? — запитав у відповідь пан Джораг. — Меєрин та Юнкай — їхні суперники у торгівлі, але не вороги. Валірія знищена Лихом. На сході далі від моря живуть самі гіскарці, а за горами — сумирні лазаряни, яких ваші дотракійці звуть ягнятниками.

— Вірно, — погодилася вона, — та на північ від невільницьких міст лежить Дотракійське море, а в ньому гуляє два десятки могутніх халів, які нічого так не люблять, як плюндрувати міста і гнати людей у неволю.

— Так, але куди саме гнати? Який їм буде хосен від невільників, якщо убити перекупників живого товару? Валірії немає, Карф лежить за червоною пустелею, а дев’ять Вільних Міст — за тисячі верст на захід. Будьте певні, сини гарпії щедро обдаровують кожного хала, що проминає місто — так само, як магістрати у Пентосі, Норвосі та Мирі. Вони знають, що конятників слід напоїти, нагодувати, кинути їм трохи добра у подарунок, і ті самі заберуться. Це дешевше, ніж воювати, а зиск певніший.

«Дешевше, ніж воювати» — подумала Дані. — «Їм добре казати.» Якби ж вона могла вчинити так само — попливти до Король-Берега з драконами, заплатити малому Джофрі скількись золота, випхати його геть зі свого престолу і влаштувати з радощів велику гулянку. Якби ж то…

— Халісі? — перепитав пан Джораг після довгої мовчанки і легенько торкнувся її ліктя.

Дані смикнула плечем, відмахуючись від його доторку.

— Візерис купив би стількох Неблазних, на скількох у нього стало б монет. Але ви якось казали, що я більше схожа на Раегара…

— Казав, Даянерис.

— Ваша милість, — виправила вона. — Принц Раегар вів у битву вільних людей, а не рабів. Білоборід казав, що принц сам висвячував у лицарі своїх зброєносців. Інших лицарів він теж висвятив чимало.

— Не було вищої честі для воїна, ніж отримати лицарське звання від принца Дракон-Каменя.

— Тоді скажіть мені ось що: коли брат торкався чийогось плеча мечем, то що казав йому? «Іди і вбивай слабких» або «Іди і захищай слабких»? Усі хоробрі вояки, про яких розповідав Візерис — ті, які загинули під нашими драконовими корогвами на Тризубі… вони віддали своє життя тому, що вірили у справу Раегара, чи тому, що їх купили за гроші, як худобу?

Дані обернулася до Мормонта, схрестила руки на грудях і чекала на відповідь.

— Королево моя, — повільно проказав здоровань, — ви все кажете розумно і доречно. Але Раегар програв битву на Тризубі. Він програв війну, втратив престол і власне життя. Його кров спливла течією разом із рубінами панцира, і Роберт Узурпатор переїхав його труп конем, поспішаючи до вкраденого Залізного Престолу. Раегар бився відважно, Раегар бився шляхетно, Раегар бився з честю. І Раегар загинув.