Розділ «Борва мечів»

«А Маслин верещав про змилування на все горло.» Навіщо він про нього згадав? Адже радий був би забути назавжди. Чолов’яга сахнувся назад, упустив меча, почав благати, здаватися, навіть зірвав із себе товсту чорну рукавицю і пхнув її уперед як запоруку, наче сталеву лицарську… а сам невпинно верещав про змилування, аж доки упир не підняв його у повітря і трохи не відірвав йому голову. «В мертвих не лишилося милосердя, а в Інших… ні, не треба про них думати, не треба і згадувати. Іди, як ішов, та й по тому.»

Сем схлипнув і зробив ще крок.

Пальці ніг перечепилися на корені під кіркою льоду, Сем запнувся і важко впав на одне коліно, аж язика собі прикусив. У роті відчувся смак крові — теплої крові, теплішої за усе, що він куштував від самого Кулака. «Ось і каюк» — подумав він собі. Сили знову підвестися геть не лишилося; він намацав гілку дерева, ухопився, спробував підтягнутися на ноги, але вони заніміли і не тримали. Кольчуга була така важка, а він — такий товстий, такий слабкий, такий утомлений.

— Ставай на ноги, Кабанку, — загарчав хтось, проходячи мимо, але Сем не звернув уваги. «Ось ляжу тут у снігу і заплющу очі.» Непогана думка: померти просто тут. Холодніше вже не буде; за якусь годину зникне і біль у попереку, і жахливий біль у плечах. А ніг він уже не чує. «Я буду не перший. Ніхто не скаже, що я помер першим.» На Кулаку загинуло кількасот братчиків, вони падали усюди навколо нього; ще чимало померло згодом, і він бачив їхню смерть. Сем здригнувся, відпустив гілку і зсунувся у сніг. Він знав, що сніг холодний та вогкий, але крізь товстий одяг його не відчував. Сем подивився вгору, на бліде білувате небо. На живіт, груди та повіки йому падали сніжинки. «Сніг вкриє мене товстою білою ковдрою. Там, під снігом, буде тепло і затишно. А про мене скажуть, що я помер присяжним братчиком Нічної Варти. Так, я виконав обов’язок і не порушив присяги. Я жирний, слабкий та боягузливий, але обов’язком я не знехтував.»

За обов’язок він мав догляд за круками. Власне, саме на те його брали у похід. Сем іти зовсім не хотів, так усім і казав — адже він такий боягуз. Він саме так усім і розповідав. Але маестер Аемон був дуже старий і сліпий, тому з круками мусив поїхати Сем. Князь-воєвода віддав йому наказ ще тоді, коли вони ставали табором на Кулаку.

— Ти не вояк, хлопче, ми з тобою це добре знаємо. Якщо на нас нападуть — не роби дурниць, не намагайся довести казна-що, бо лише плутатимешся під ногами. Ти маєш відіслати звістку. Не бігай, не питай мене, яку саме. Напиши усе сам і відішли птаха до замку Чорного, а ще одного — до Тіньової Вежі.

Старий Ведмідь тицьнув пальцем у рукавиці мало не в обличчя Семові.

— Мені начхати, хоч ти зі страху обісрешся, а хоч тисяча дичаків рине через мур, волаючи по твою душу. Або ти випустиш птахів, або я вистежу тебе навіть у семи пеклах. Отоді не розказуй, як тобі шкода, що ти порушив наказ.

Мормонтів крук закивав головою вгору-вниз і закричав:

— Шко-ода, шко-ода!

Семові справді було шкода — що він не зміг стати хоробрішим, сильнішим, вправнішим із мечем, кращим сином своєму батькові, братом Діконові та дівчатам. І помирати йому теж було шкода. Але ж на Кулаку загинули кращі за нього — хоробрі й вірні вояки, не такі скигливі товстуни, як він. Та принаймні Старий Ведмідь не ганятиметься за ним усіма пеклами. «Я випустив птахів. Хоча б тут я не схибив.» Сем написав листи заздалегідь — короткі й прості, про напад на Кулак Першолюдей — і запхав до мішечка з пергаменами, сподіваючись ніколи їх не дістати.

Коли залунали роги, Сем спав. Спершу йому здалося, що то сон, але коли він розплющив очі, то побачив сніг і братчиків, що хапали луки та списи і бігли до муру. Поблизу був лише Чет — колишній шафар при маестрі Аемоні з обличчям у чиряках і великою бородавкою на шиї. Сем ніколи ще не бачив такого жаху на людському обличчі, як тоді, коли за деревами ріг засурмив утретє.

— Допоможи випустити птахів! — заблагав Сем, але другий шафар розвернувся і хутко втік з кинджалом у руці. «А, йому ж за собаками дивитися» — згадав Сем. Може, князь-воєвода залишив якісь особливі накази і для Чета.

Пальці Семові змерзли та застигли у рукавицях, він хапав дрижаки зі страху та холоду, але знайшов торбинку з пергаменами і витяг написані листи. Круки шалено верещали; коли він відчинив клітку замку Чорного, один вилетів йому просто в обличчя. Перш ніж Сем зміг упіймати одного, втекло ще двоє, а той, якого він нарешті злапав, негайно продзьобав йому рукавицю наскрізь і пустив з руки кров. Та все ж він протримав крука досить довго, щоб причепити малий сувійчик пергамену. Ріг до того часу вже замовк, але тепер на Кулаку лунали накази та брязкіт зброї.

— Лети! — загукав Сем і підкинув крука у повітря.

Птахи з Тіньової Вежі галасували і плескали крилами так навіжено, що він боявся відчиняти їхні дверцята. Але все ж змусив себе, і навіть упіймав першого крука, що намагався утекти. За мить той уже летів крізь сніговій, несучи з собою повідомлення про напад.

Виконавши свій обов’язок, він закінчив вдягатися незграбними з переляку пальцями, насунув шапчину, нап’яв вапенрока і кобеняка з каптуром, застібнув паса з мечем — якомога тугіше, щоб не падав. Тоді знайшов свого заплічника і запхав туди речі: переміну спіднього та сухі панчохи, площики стріл та вістря списа з драконоскла, подаровані Джоном, старий ріг, пергамени, каламарі, пера, накреслені власноруч мапи і тверду, мов камінь, ковбасу з часником, збережену від самої Стіни. Зрештою Сем ув’язав усе добро в мішок і закинув його на спину. «Князь-воєвода казав, щоб я не поспішав до муру» — згадав він, — «але і до себе теж не кликав». Сем глибоко вдихнув і усвідомив, що не знає, якого дідька йому далі робити.

Він згадав, як крутився навколо себе, розгублений, як із середини звично наростав жах. Гавкали собаки, іржали коні, але у снігу звуки губилися і здавалися далекими. Сем нічого не бачив уже за два сажні — ба навіть смолоскипи, що горіли вздовж низької кам’яної стінки навколо вершини пагорба. «Невже смолоскипи згасли?» Про таке було страшно навіть думати. «Ріг сурмив тричі. Тричі — означає напад Інших.» Білоходи у лісі, холодні тіні, чудовиська з казок, від яких він іще малим скиглив і тремтів, голодні до крові, верхи на велетенських крижаних павуках…

Сем незграбно витяг меча з піхов і важко зашкандибав крізь сніг. Повз нього з гавкотом пробіг собака, а тоді він побачив кількох хлопців з Тіньової Вежі — бородатих здорованів з великими сокирами та списами у вісім стоп завдовжки. У їхньому товаристві Сем трохи підбадьорився і посунув до муру, а коли нарешті побачив ланцюжок палаючих смолоскипів на кам’яному кільці, то аж затремтів з полегшення.

Чорні братчики стояли з мечами та списами у руках, спостерігали за снігопадом і чекали. Проїхав мимо пан Маладор Кляск верхи на коні, у вкритому снігом шоломі. Сем приткнувся позаду інших, видивляючись Грена або Скорботного Еда. «Якщо вже судилося загинути, то поруч із друзями» — пригадав він свою тодішню думку. Але навколо стояли самі незнайомці — вояки з Тіньової Вежі на чолі з розвідником на ім’я Білан.