Розділ «Борва мечів»

— Онде вони! — мовив хтось із братчиків.

— Накладай, — наказав Білан, і двадцять чорних стріл з двадцяти сагайдаків лягло на двадцять тятив.

— Боги ласкаві, та їх там безліч, — стиха проказав хтось.

— Тягни, — звелів Білан, — тримай!

Сем нічого не бачив і не хотів бачити. Вояки Нічної Варти стояли за смолоскипами, відтягнувши пера стріл до вух, а темним і слизьким схилом до них щось підбиралося крізь сніг.

— Тримай! — повторив Білан. — Тримай, тримай.

А тоді:

— Пускай!

Стріли з шипінням ринули у темряву попереду. Від вояків уздовж муру на різні голоси залунали були схвальні вигуки, але швидко замовкли.

— Вони не спиняються, мосьпане! — мовив хтось до Білана, а інший закричав:

— Ще ідуть! Онде там, з-під дерев!

А ще хтось заверещав:

— Ласка божа, вони вже тут, вони підкралися! Пропали наші душі!

Сем уже задкував, тремтячи, мов останній листок на дереві під поривами вітру — заразом і з морозу, і з жаху. А тієї ночі мороз ударив страшний. «Ще гірший, ніж зараз. Тут сніг майже теплий. І мені вже краще. Трошки відпочити, та й годі. Посиджу якусь хвилинку, і тоді знову зможу іти. Лише хвилинку.»

Зовсім поруч із ним з’явилася коняка — сіре кошлате створіння зі снігом у гриві та намерзлим на копитах льодом. Сем дивився, як вона його проминає та іде геть. З-під снігопаду з’явилася ще одна; вів її чоловік у чорному. Побачивши Сема на стежці, він вилаявся і повів коня навкруги. «Якби ж я мав коня. Тоді продовжив би шлях. Посидів у сідлі, ба навіть поспав.» Але більшість коней вони загубили на Кулаку. Ті, що лишилися, несли харчі, поранених і запас смолоскипів. Сем поранений не був. «Лишень жирний та слабкий. І найгірший боягуз у всьому Семицарстві.»

Боягуз… Так завжди казав про нього батько, князь Рандил. І мав рацію. Сем був спадкоємцем роду, та виявився геть негідним, і батько відіслав його на Стіну. Тепер брат Дікон успадкує землі та замок дідицтва Тарлі, а заразом і обіручного меча на ім’я Серцеруб, яким багато століть пишалися господарі Рогошпилю. Сем спитав себе, чи зронить Дікон хоч одну сльозу за братом, померлим серед снігів десь за краєм світу. «Чого б це, справді? Хіба по боягузові варто лити сльози?» Так казав його батько матері з півсотні разів. І Старий Ведмідь теж це знав.

— Вогняні стріли! — заревів князь-воєвода тієї ночі на Кулаку, раптом з’явившись серед них верхи на коні. — Дайте їм вогню!

Саме тоді він помітив Сема, що відчайдушно трусився поруч.

— Тарлі! Ану геть звідси! Твоє місце — коло круків!

— Я… я… я відіслав листи.