Розділ «Борва мечів»

— Та облиш його, — звернувся братчик до Грена. — Хто не може йти, тому однак каюк. Збережи сили для себе, Грене.

— Він встане, — уперто відповів Грен. — Йому треба лишень трохи допомогти.

Братчик рушив уперед і забрав з собою благословенне полум’я. Грен зробив спробу поставити Сема на ноги.

— Боляче! — пожалівся той. — Припини, Грене, мені рука болить! Облиш!

— Ти надто важкий, хай тобі грець. — Грен ухопив Сема під пахви, застогнав і підтягнув його трохи вгору, але щойно впустив, як товстун знову сів у сніг. Грен дав йому копняка, і добрячого — аж крижана кірка на чоботі тріснула і розлетілася друзками навсібіч. — Підводься! — І копнув знову. — Вставай і крокуй! Треба іти, дурню!

Сем упав на бік і згорнувся клубком, щоб уберегтися від копняків. Крізь вовну, шкіру та залізо він їх майже не відчував, але душа йому все одно боліла. «Я ж вважав Грена за друга. Друзі не б’ють друзів ногами. Чому вони не дадуть мені спокій? Я ж хочу лише трохи відпочити, трохи поспати, трохи померти…»

— Як понесеш смолоскипа, то я понесу товстуна.

Раптом його підсмикнуло у холодне повітря, подалі від м’якого затишного снігу. Тепер він плив верхом із чиєюсь рукою під колінами та іншою під спиною. Сем звів голову догори і блимнув очима. Перед ним маяло обличчя: широке і брутальне, майже сховане кущами цупкої брунатної бороди, зі сплющеним носом і маленькими темними очицями. Обличчя це Сем уже десь бачив, але пригадав не одразу. «Павлюк! Малюк-Павлюк.» Розтоплений жаром смолоскипа лід потік йому водою в очі.

— І ти зможеш його отак нести?! — почув Сем запитання Грена.

— А чого ж ні! Колись носив теля, важче за нього. До мамки носив, щоб воно молочка попило.

Семова голова хиталася вгору-вниз на кожному кроці Малюка-Павлюка.

— Та зупинися, — бурмотів він, — постав мене на землю, я ж не дитина, я братчик Нічної Варти.

Він схлипнув і додав:

— Лишіть мене спокійно вмерти.

— Замовкни, Семе! — звелів Грен. — Бережи сили. Думай про сестер та брата. Про маестра Аемона. Про улюблену страву. Заспівай пісеньки, якої знаєш.

— Уголос?

— У голові.

Сем знав сотню пісень, та коли спробував згадати хоч одну, то не зміг — наче усі слова з голови повилітали. Він знову схлипнув і сказав:

— Не знаю я ніяких пісень, Грене. Колись трохи знав, та зараз жодної не згадаю.

— Згадаєш! — пообіцяв Грен. — От хоч би про ведмедя та красну дівку. Її кожен знає. «Бурий, чорний волохатий, жив ведмідь побіля хати!…»