На північ, на південь, на схід чи захід — тепер байдуже. До Водоплину вона якось дістанеться потім, а зараз аби лише здихатися їх усіх. Ар’я нахилилася у сідлі й пустила коня учвал. Позаду лаялися розбійники, гукали до неї, щоб поверталася. Вона спробувала не чути їхніх голосів, відкинути їх від себе, але зиркнула за плече і побачила, що за нею женуться четверо: Анжей, Гарвін та Зеленоборід біч-обіч один одного, і Лим далеко позаду, ляпаючи жовтим кобеняком за плечима.
— Скачи, конику! — мовила вона до коня. — Прудко, мов сарна!
Ар’я неслася потемнілими, вкритими бур’яном полями, крізь траву заввишки до пояса і купи старого листя, яке розліталося навсібіч від вітру, що здіймав кінь, проносячись мимо. Ліворуч був ліс, помітила вона краєм ока. «Там можна від них відірватися.» З одного боку поля біг сухий рів, але його вона перескочила, навіть не стишивши кроку. А тоді пірнула в купу в’язів, тисів та берізок. Швидко озирнувшись, вона побачила, що Анжей та Гарвін не відстають, але Зеленоборід муляється далеко позаду, а Лим зовсім зник з очей.
— Швидше! — заохотила вона коня. — Ти ж можеш! Хуткіше!
Вона проскочила між двох в’язів і навіть не зупинилася роздивитися, з якого боку в них росте мох. Перестрибнула гнилий стовбур, оминула велетенську купу вітролому, з якої на всі боки стирчало зламане гілля. Тоді видерлася вгору невисоким схилом, спустилася униз іншим — сповільнюючи й прискорюючи крок, викресуючи іскри з кременів під копитами. На вершині пагорба Ар’я знову обернулася. Гарвін перегнав Анжея, та обидва відстали не набагато. Зеленоборід виднівся позаду — схоже, втомився від погоні.
Шлях їй перегородив потічок. Ар’я заплюскотіла водою, засипаною вогким брунатним листям. Дещиця його прилипла до ніг коня, коли вони вибралися на інший берег. Тут підлісок був густіший, земля повнилася коренями та каменями. Довелося їхати повільніше — і все одно так швидко, як тільки можливо.
Новий пагорб, і цього разу крутіший. Знову вгору, тоді вниз. «А чи великий тут ліс?» — зацікавилася вона. Кінь у неї був прудкий — щодо цього Ар’я мала певність, бо вкрала з гаренгольскої стайні Руза Болтона одного з найкращих. Але швидкість його тут лише марнувалася. «Треба знову в поле. Знову вибратися на шлях.» Замість шляху знайшлася звіряча стежка, вузька і нерівна. Та все ж краще, ніж зовсім навпростець. Вона понеслася стежкою, ухиляючись від гілок, що летіли у обличчя. Одна зачепилася за каптура і зірвала його з голови; на пів-удару серця вона злякалася, що гілка так само упіймає її.
З кущів, налякана тупотом коня, вискочила лисиця. Звіряча стежка вивела її до нового струмка… чи може, того самого? Чи не зробила вона коло? Але вгадувати не було коли — за деревами чувся тріск гілок, її наздоганяли коні. Шпичаки подерли їй обличчя, наче ті коти, яких вона колись ловила у Король-Березі; з гілок вільхи позлітали перелякані горобці. Але дерева навколо вже рідшали, і раптом зовсім зникли. Попереду лежали широкі рівні лани, всіяні бур’янами та дикою больбою, просякнуті водою та потоптані копитами.
Ар’я знову змусила коня піти чвалом. «Тікай!» — заохочувала вона себе, — «тікай до Водоплину, до своїх, додому». Чи відчепилися вже переслідувачі? Вона кинула погляд назад і побачила Гарвіна за два чи три сажні, які швидко скорочувалися. «Ні!» — майнула думка, — «хай не він, не треба, так нечесно!»
Обидва коні були вкриті піною й задихані, коли Гарвін нарешті наздогнав її, сягнув рукою і ухопив повід. Ар’я вже сама ледве дихала і розуміла, що змагання скінчене.
— Ви, панночко, їздите, як справжня північанка, — мовив Гарвін, зупинивши коней. — Я навіть згадав вашу тітоньку, панну Ліанну — така сама завзята була. Але ж і ви не забувайте — мій батечко був конюшим Зимосічі.
Ар’я кинула на нього повний болю погляд.
— Ти ж служив моєму батькові!
— Князя Едарда більше немає, панночко. Тепер я служу князеві-блискавці й своїм братам.
— Яким ще братам? — Ар’я не пам’ятала в старого Гулена інших синів, окрім Гарвіна.
— Анжеєві, Лимові, Томові-Сімці, Джакові, Зеленобороду… та усім. Вашому братові Роббу ми, панно, зла не бажаємо, але б’ємося не за нього. Він має власне військо, ціла купа панства стає перед ним на коліно. А тутешній люд має тільки нас. — Він кинув на неї допитливий погляд. — Чи ви розумієте, що я вам кажу?
— Розумію.
Те, що він не з людей Робба, вона вже зрозуміла. І що стала їхньою бранкою — теж. «Краще б я лишилася з Мантуликом. Ми б забрали того човника і попливли до Водоплину.» А ще краще б вона лишилася Куріпкою. Бранка Куріпка нікому не потрібна. Як і Нім, Куна чи Арік-сирітка. «Колись я була вовчицею» — подумала вона, — «а тепер знову — дурнувата вельможна панна».
— То ви поїдете назад добром, — запитав її Гарвін, — чи вас зв’язати і кинути через кінську спину?
— Поїду добром, — похмуро буркнула вона.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Борва мечів» автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Борва мечів“ на сторінці 159. Приємного читання.