Розділ «Борва мечів»

— …не забудемо ніколи загиблих при Камінному Млині. Не диво, що князь Тайвин утік битися зі Станісом. Напевне, він досхочу наївся того частунку, яким його на цих бродах пригостило річкове та північне вояцтво. — Слухачі засміялися, схвально загукали, але Робб звів догори правицю, вимагаючи тиші. — Втім, хай шановне товариство не плекає омани. Ланістери знову рушать на нас, і доведеться виграти ще чимало битв, перш ніж наше королівство постане у мирі.

Великоджон заревів:

— Король-на-Півночі! — І викинув у повітря закольчуженого кулака.

Річкове панство відповіло власним кличем:

— Король-на-Тризубі!

У палаті наче грім ударив — то загупали кулаки та затупали чоботи.

Посеред гармидеру Кетлін із паном Десмондом помітило лише кількоро людей; але вони штовхнули ліктями сусідів, і скоро навколо запанувала сторожка тиша. Кетлін тримала голову високо і не зважала на погляди. «Хай думають, що хочуть. Мені важливий лише присуд Робба.»

Помітивши на помості різьблене обличчя пана Бріндена Таллі, вона трохи заспокоїлася. За Роббового зброєносця чомусь правив хлопчик, якого вона не знала. Позаду нього стояв молодий лицар у вапенроку піщаного забарвлення з мушлями, а другий, старший, мав три горошини перцю на шапрановій перев’язі через поле зелених та срібних смуг. Між ними стояла показна лицем немолода жінка і гарненька дівчина, схожа на її дочку. Була там і ще одна дівчина, приблизно Сансиного віку. Кетлін пригадала, що мушлі — то знак якогось не надто відомого дому, а знаку старшого лицаря не впізнала. «Бранці? Але чому Робб вивів бранців на поміст?»

Утерид Возняк стукнув берлом свого уряду по підлозі, поки пан Десмонд виводив Кетлін наперед. «Якщо Робб дивитиметься на мене так само, як Едмур, то я не знаю, що й казати.» Але раптом їй здалося, що у очах сина вона бачить не гнів, а щось інше… чи не осторогу, часом? Та ну, якесь безглуздя. Чого йому тут стерегтися? Адже він — Молодий Вовк, король на Тризубі та Півночі.

Першим її привітав дядько. Незмінна чорна риба посеред зграї свого дому, пан Брінден Чорноструг не переймався, хто що про нього подумає. Він зіскочив з помосту і притяг Кетлін до себе у обійми. Коли пан Брінден мовив: «Яке щастя бачити тебе удома, Китичко», вона ледве стримала сльози.

— І вас, дядечку, — прошепотіла Кетлін у відповідь.

— Пані матінко.

Кетлін поглянула вгору — на свого високого і величного сина-короля.

— Я молилася за безпечне повернення вашої милості. Були чутки, що вас поранено.

— Мені в плече влучила стріла у приступі замку Прискалок, — відповів він. — Проте зцілюється рана добре. Про мене чудово дбали.

— Дяка богам за ласку. — Кетлін глибоко вдихнула. «Кажи вже. Усе одно нікуди не дінешся.» — Ви, напевне, скоро почуєте розповідь про те, що я зробила. Чи казали вам, заради чого я так вчинила?

— Заради дівчат.

— Я мала п’ятеро дітей. Тепер я маю трьох.

— О так, мосьпані. — Повз Великоджона проштовхався князь Рікард Карстарк, схожий на похмурого привида у чорній кольчузі, з довгою кошлатою сивою бородою. Вузьке його обличчя загострилося і пашіло холодом. — А я тепер маю одного сина, хоча мав трьох. І саме ви вкрали в мене відплату за двох загиблих!

Кетлін зустріла його погляд прямо й незворушно.