Розділ «Борва мечів»

Довгу мить вона не знала, що відповісти — адже тепер мала так багато імен. Чи не наснилося їй часом те старе життя Ар’ї Старк?

— Я дівчинка! — писнула вона. — Я була чашницею при князі Болтоні, але він схотів лишити мене цапові, і я втекла разом із Гендрі та Мантуликом. Ти мусиш мене упізнати! Адже це ти водив моє лоша, коли я була маленька!

Його очі вирячилися на пів-обличчя.

— Ласка божа, — придушено простогнав він. — Ар’я-Підніжка? Лиме, ану мерщій пусти її!

— Вона мені носа зламала! — Лим жбурнув її на підлогу, наче лантух. — Та хто вона у сім дідьків така?

— Дочка Правиці. — Гарвін став перед нею на коліно. — Ар’я Старк. З роду володарів зимосіцьких.

Кетлін II

«Робб» — зрозуміла вона тієї ж миті, коли псярні вибухнули гавкотом.

Її син повернувся до Водоплину, а з ним і Сірий Вітер. Лише запах великого сірого лютововка міг довести хортів до такої скаженої люті. «Він прийде до мене» — вірила Кетлін. Едмур більше не повернувся після своїх перших відвідин — брат проводив дні з Марком Дударем та Патреком Малістером, слухав пісні Римунда Римоспівця про битву при Камінному Млині. «Але Робб — не Едмур. Робб захоче мене побачити.»

Дощ лупив уже кілька днів; його холодні сірі запони за вікном добре пасували до настрою Кетлін. Батько її слабшав з кожним днем, марив уві сні, а коли прокидався, то бурмотів «Рута» і благав його пробачити. Едмур сестри цурався, а пан Десмонд Грел досі не випускав її нікуди ходити замком, хоча власна суворість його, схоже, соромила. Трохи розвіяла її розпач лише поява пана Робіна Ригера та його стражників — промоклих до кісток, виснажених пішим походом назад до замку. Крулеріз якось примудрився потопити їхню галеру і втекти — цю таємницю видав їй маестер Виман. Кетлін спиталася, чи не можна їй самій побалакати з паном Ригером, але отримала відмову.

В замку чинилися й інші негаразди. У день повернення її брата, за кілька годин по їхній суперечці, вона почула сердиті голоси з двору внизу. Видершись на дах, Кетлін побачила купки вояків, що стікалися з усього замку до головної брами. Зі стайні виводили засідланих коней у поводі, хтось щось галасував, хоча Кетлін була надто далеко, щоб розібрати слова. Один із білих прапорів Робба впав на землю; якийсь лицар розвернув коня і потоптав лютововка, хутко прямуючи до брами. Декілька інших зробили те саме. «Вони ж билися разом з Едмуром коло бродів» — подумала Кетлін. — «Чого вони так розлютилися? Невже мій брат завдав їм якоїсь образи?» Вона начебто упізнала пана Первина Фрея, що їздив з нею до Лихомостя, Штормоламу і назад, а ще його зведеного брата-байстрюка Мартина Водограя. Втім, з висоти сказати напевне було важко. Близько сорока людей виїхали з замкової брами, а чому й навіщо — вона не відала.

Вершники не повернулися, і маестер Виман навіть не сказав їй, хто вони були, куди поїхали і чому так сердилися.

— Я тут, щоб доглядати вашого батька, і лише для цього, мосьпані, — мовив маестер. — Ваш брат скоро сяде князем на Водоплині, тоді й розповість вам усе, що завважить за потрібне.

Але ось Робб повернувся з заходу, і повернувся з перемогою. «Він мені пробачить» — подумала Кетлін. — «Мусить пробачити — адже він мій син, і Ар’я та Санса — такі самі рідні йому, як мені. Він звільнить мене з цих покоїв, і я дізнаюся, що тут сталося.»

Коли по неї прийшов пан Десмонд, вона вже скупалася, вдяглася і добре розчесала своє рудаво-брунатне волосся.

— Король Робб повернувся з заходу, ласкава пані, — оголосив лицар, — і наказує вам з’явитися до нього у велику трапезну.

Саме цієї миті вона так довго чекала і боялася. «Чи втратила я двох синів, а чи усіх трьох?» Настав час їй дізнатися.

Коли Кетлін увійшла до трапезної, палата була повна люду, і всі очі дивилися на поміст. Але вона легко упізнала усіх по спинах: латану кольчугу пані Мормонт; велетнів Великоджона та його сина, що вивищувалися на голову над усіма; білу гриву Язона Малістера та його крилатий шолом на лікті; незвичайну кирею Титоса Чорноліса з чорного крукового пір’я… «Зараз одна половина схоче мене повісити, а інша — відвертатиме очі.» Раптом у неї виникло незатишне почуття, що когось тут не вистачає.

Робб стояв на помості. «Він більше не хлопчик» — усвідомила вона з болісною судомою. — «Шістнадцять років — дорослий чоловік. Лишень погляньте на нього.» Війна виплавила усе м’яке з Роббового обличчя, зробила його твердим, суворо окресленим. Бороду він зголив, але рудаво-брунатне волосся лишив спадати нестриженим на плечі. Від останніх дощів кольчуга його зіржавіла і лишила бурі плями на вапенроку та корзні. А може, то була кров, а не іржа. На голові Робб мав корону мечів зі спижу та заліза, викувану для нього у Водоплині. «Тепер йому в ній зручніше. Він носить її, як справжній король.»

Едмур стояв коло заповненого помосту, сумирно схиливши голову, а Робб тим часом вихваляв його перемогу: