Розділ «Частина друга»

— Аун!

Через деякий час почулись кроки товариша; факел у його руці розливав жовте світло. Син Тура побачив Зура в печері і з жахом скрикнув:

— Тигр землі людожерів роздере Зура!..

— Ні! — відповів мисливець і розповів, як, тікаючи від лева, він потрапив у цю печеру. Аун, як зачарований, слухав цю страшну і цікаву історію, ще більш дивовижну, ніж історія спілки Нао з ватажком мамутів. Неспокійний Аун, охочий до пригод і пожадливий до всього незнайомого, поривався у подорож.

І він гордовито промовив:

— Аун і Зур рівні тепер з ватажком уламрів!

Та його знову охопив неспокій. Він сказав:

— Зур не може довше сидіти в печері. Я йду йому назустріч.

Два мисливці зустрілись на південному боці скелястого пасма. Згодом, розпаливши на карнизі багаття, вони насолоджувались повною безпекою, тоді як у кожному куточку чагарника чи лісу хижаки очікували в засідках, а травоїдні ховалися в темряві хащ чи гинули під пазурами ворогів.

Тигр і полум’я

Аун і Зур часто спускались до щілини. Коли хижак не спав, вони показували йому свої обличчя й постаті і по черзі розмовляли з ним. Присутність Ауна спочатку викликала у звіра занепокоєння, могутні груди дихали схвильованіше. Інколи прохоплювався й рик недовір’я чи гніву. Та згодом звір звик до людей, і якщо підходив до щілини, то тільки з невиразної симпатії та ще тому, що й хижі звірі відчувають нудьгу самотності.

Одного вечора Аун сказав:

— Час відновити спілку... Аун і Зур підуть у лігво, коли тигру землі кзамів добре пощастить на полюванні.

Зур не відмовився, хоч і не мав такої готовності ризикувати своїм життям, як його товариш. Спілка була його справою. Він часто думав про неї і вважав, що для них не існувало б небезпеки, коли б печерний лев перестав бути загрозою...

Якось вранці вони побачили в печері тушу великої антилопи. Хижакові вистачило одного стегна. Він міцно спав, стомлений полюванням та ситою їжею.

— Ми підемо до нього, коли він прокинеться, — сказав Аун. — Здобичі вистачить йому на два дні...

Вони думали про це, коли блукали біля річки чи відпочивали в базальтовій схованці. Жахлива спека палила сухі землі і дарувала безмежне життя вологим. Тільки коли-не-коли на рівнині з’являвся і швидко зникав якийсь боязкий звір. Орли й соколи поховались. Журавлі й чаплі зникли. Чулось тільки пирхання гіпопотамів, що поринали під воду, та серед водяних квітів видно було заціпенілого довгомордого крокодила.

Десь опівдні Аун і Зур поснули, а після спочинку посідали на карнизі, віддавшись солодким мріям. Розпечена скеля холола в міру того, як збільшувалась тінь від неї. Повіяв легенький вітерець, пестячи голі груди юнаків. Вони відчували в собі багато такого, чого не могли висловити. Тут була радість молодої сили і ситого життя, раптовий сум від згадки про залишену далеко орду; пригоди на полюванні, похід уламрів на південний захід, гора і підземна річка, палкі враження від невідомої землі.

Заплющивши очі, Аун знову бачить собак, гієн і вовків перед яскравим вогнищем; махайродуса, що жере носорога, і себе, що вбиває червоного звіра, його серце калатає, радість перемоги вирує в ньому, як річка; бажання нових перемог напружує всі м’язи уламра. А тимчасом спливають нові картини: леви кружляють навколо ліанового притулку, прамамути топчуть землю, пітон ковтає сайгака... Ті ж видіння переслідують і Зура, тільки вони набирають інших форм і інших відтінків. Зур думає переважно про лева-велетня. Аун теж думає про нього, і йому кортить, щоб швидше починало смеркатись.

Коли сонце почервоніло, вони пішли в глиб печери. Хижак уже не спав; він знову заходився біля туші антилопи і вигризав її плече.