Розділ «Частина друга»

На нові землі

Здертись на них могла тільки людина чи невеликий хижак. Зур підскочив, досяг першого виступу, зліз руками й ногами на другий, потім на третій і через четвертий вискочив на шпиль... Лев тимчасом добіг. Він плигнув з усіх сил, але впав: масивне тіло не змогло зачепитись за прямовисну стіну. Звір тричі пробував досягти недосяжного, а потім з лютим риком спинився, його велетенська паща все тяглась до Зура; людина і звір дивилися один на одного: в жовтих очах застигла лють, у карих — жах.

Син Землі роздумував, лишатися на гребені чи перейти на той бік базальтової скелі.

Лев міг добратись до людини двома шляхами — через долину і повз скелясте пасмо... Зур вагався, доки хижак не ворушився. Ледве ж той почав шукати шлях, Зур вирішив тікати. Скотившись схилом, він побіг на північ. Біг не абикуди, а в надії знайти в скелях притулок. Перед очима стояла печера і силует лева-велетня... Чорного лева не було видно. Можливо, що він з терпінням хижака вже очікував у засідці, а може, й не знайшов шляху для переслідування... Та навряд чи Зур думав про це. Всією його істотою оволоділо прагнення знайти схованку. Мимоволі він наближався до скель...

До них залишалось п’ятнадцять кроків, коли Зур почув, що погоня відновилась. Натрапивши на слід мисливця, чорний лев знову побачив Зура. Висока трава не могла сховати людину, а скелі не обіцяли порятунку. Зур біг тепер, спонукуваний тільки інстинктом самозбереження.

Нарешті скелі зовсім близько, але й сопіння звіра ставало дедалі гучнішим.

Зур спинився. Серце плигало в його грудях, як пташка в сільці. В широко розплющених очах все пішло обертом. Життю, яке так любило його молоде тіло, життю, що й досі ще здавалось одвічним, тепер загрожувала смерть, яка раптом постала перед юнаком у вигляді хижака... Син Землі почував себе таким слабосилим, як ібіс у пазурах орла. У нього не було більше зброї — тільки самі руки; от-от ікла розкусять його, наче якийсь горіх...

Ця хвилина здається йому довшою, ніж присмерк. Та в Зура є вибір. Там чорний лев, тут лігво лева-велетня. Йому ніколи більше вагатися. Тому, хто хоче його зжерти, лишалось зробити шість стрибків. Як вихор Зур біжить далі: вмерти... але в печері, біля їхнього притулку.

Він кидається в пащу печери, як горобець у пащу кобри.

Чути два загрозливих рики. Чорний лев з’являється біля отвору, а в глибині печери зводиться на ноги інша велетенська постать. Потім два стрибки, дряпання пазурів, клацання зубів — і лев-велетень переможець. Чорний лев падає, перекидається і, впевнившись у нездоланній силі противника, відповзає з розпоротим боком, звідки на траву юшить кров...

А мешканець печери, високо задерши могутню голову, дивиться, як тікає ворог, і посилає на захід грізне ричання.

Зурові було не до бойовиська. Він збагнув лише, що переміг той хижак, у барлозі якого він опинився. Простягтись на землі, він мовчки й нерухомо очікує. Людина до такої міри зреклась самої думки про опір, що завмер навіть її жах Хижак-велетень нищить і надію і розпач. Зур кориться тому, що має статися, так само, як корився тоді, коли махайродус розтинав йому груди...

Велетень ще хвилину реве, потім, зализуючи рану, зроблену пазурами ворога, повертається важким кроком у печеру. На шляху лежить нерухома людина. Він обнюхує її, кладе на неї важку, як нога лося, лапу. Він може роздерти це напівмертве тіло — людина й не поворухнеться. Але хижак не лютує, він дихає спокійно. Зур догадується: звір упізнав запах, який щодня линув до нього в печеру крізь щілину в базальті. Тоді воскресає згасла надія. В молодому тілі знову відроджуються сили, що повертають назад життя і невтомні бажання... Зур поглядає на страхітливу пащеку і, згадавши, що хижак прислухався до виразного голосу, тихо говорить:

— Зур тепер, як сайгак, у пазурах печерного лева.

Звір сопе дужче і обережно знімає свою лапу. Знайомство, яке виникло між ними, коли їх розділяв камінь, набирає нових форм. Мисливець передчуває, що кожна хвилина миру зміцнює його шанси на життя. Все, що існує, існує завдяки повторенню. Якщо хижак не зжер людину одразу, то цілком можливо, що він її взагалі не зачепить. Зур більше не буде здобиччю: між ним і звіром виникла спілка...

Час біжить. Багряне сонце сідає за горби. А хижак не займає людину. Він прислухається до цього мінливого голосу. Сидячи на задніх лапах перед сином Землі, він то обнюхує його, щоб краще розпізнати цю дивну істоту, то, сховавши пазури, торкається до нього лапою, та так легко, як тоді, коли грався в материній печері з своїми братами. Жах сковує груди Зура, але поступово зникає...

Зі сходу крадькома підступила темрява. Вхід у печеру загорівся фіолетовим полум’ям. Замерехтіли перші зірки, і в скелясте пасмо ударив вітер...

Тоді хижак підвівся. Жага полювання гарячим вогнем засвітилась в його очах, а повна здобичі ніч нервувала звіра, і Зур збагнув, що це нова хвилина життя чи смерті. Якщо Зур для звіра те ж саме, що й сховані в лісах боязкі травоїдні — син Землі ніколи більше не побачить Ауна! Кілька разів велике тіло, важко дихаючи, поверталося до людини сточені чорними колами зелені вогні спинились на істоті з вертикальною поставою... Та ревнувши востаннє, хижак вийшов з печери і зник у нічній темряві.

Воїн сказав собі:

— Печерний лев уклав спілку з Зуром!

Потім підійшов до щілини і голосно покликав:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «На нові землі» автора Ж. Роні (Жозеф Роні старший) на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи