Розділ «Частина друга»

Якось син Землі сказав йому:

— Аун і Зур не вороги печерному левові!

Здивований таким виразним голосом, звір рикнув і дряпнув кігтями базальт.

— Печерний лев дужчий за Зура! — продовжував воїн. — Але Зур хитрий... Коли б печерний лев, син Землі і син Тура уклали спілку — від них не втекла б ніяка здобич.

Зур говорив це без будь-яких сподівань, просто тому, що в його пам’яті спливали спогади. Люди-без-плечей часто жили поруч хижаків і ходили разом з ними на полювання. Такі випадки траплялися і з уламрами. Нао, син Леопарда, уклав колись спілку з мамутами. Походячи від племені, що занепадало вже протягом багатьох поколінь, Зур інколи потрапляв під владу мрій. У нього було значно більше спогадів, ніж у його товаришів. Оживлені молодістю, ці спогади набирали дивних форм в години відпочинку, коли Зуру не загрожували небезпека і злигодні.

Вперше в житті Зур перебував у тривалому сусідстві з страшним звіром, бо в степу чи в лісі тварина або ховалась, або ж сама загрожувала смертю. Крім того, коли Зур наслідував у мріях Нао чи когось з своїх предків, які приручали звірів, Аун та інші товариші зразу руйнували його мрії. Той самий Нао більше не прагнув жити з мамутами. Ставши ватажком орди, він забув свою подорож з Намом та Гавом і дбав тільки про те, щоб привести уламрів на кращі землі. Орда ж була надто численна і надто пристрасна до полювання, щоб не турбувати звірів. Тому вони тримались оддалік, до них можна було підійти тільки з хитрощами і спіймати хіба в пастку...

А тут Зур міг доторкнутися до морди печерного лева, нахилившись над щілиною і простягши руку. Хоч він і волів би мати справу не з таким страшним хижаком, та все ж не міг відмовитись від такої принадної думки — приручити хижака. Потім прийшла звичка, що зближує живі істоти. Все, що, повторюючись, не приносить шкоди, перестає бути страшним. Широкі груди лева, схожа на базальтовий уламок голова, рухливі хижі вогники в очах більше не лякали Зура. Тонкі юнацькі відчуття підказували йому, що звір теж звикає до нього. Поступово Зур перестав бути для хижака здобиччю. І, звичайно, зовсім перестане бути нею, коли запахом людини просякне повітря печери.

Почалось літо. Нещадна спека стояла над землею. Вона випалювала безводні степи, і зелене життя буяло тільки по долинах та берегах річок. Життя вирувало скрізь. Черви, павуки, комахи, слимаки ворушилися в кожній звивині листа, стеблини, квітки; слизькі тіла плазунів, молюсків, жаб скупчувались по всіх затоках; табуни травоїдних бігли сюди з усіх степів; незважаючи на присутність в цій місцевості страшного хижака, тигр і лев теж полювали поблизу скель. Аун і Зур виходили з печери тільки тоді, коли було вже зовсім світло, і ніколи не затримувались до смерку. Вони дізналися, що чорний лев з двома левицями зайняли північні джунглі, темні хащі яких видно було з вершечка скелі, а тигр з тигрицею оселилися в місці злиття притоки з річкою. До їхнього лігва треба було йти третину літнього дня до джунглів трохи менше. Не раз нічну темряву роздирало ревіння лева чи пронизливий крик тигра. Великий печерний хижак теж непокоїв своїм громовим ревом.

В ці хвилини Аун і Зур думали про те, щоб покинути свій притулок, але вранці забували про хижаків. Здобичі ставало все більше, в засідках довго чекати не доводилось, а великі нічні хижаки засинали на світанку, сп’янілі від м’яса й крові.

— Там, далі, живуть інші леви, інші тигри і червоні звірі... А чи знайдуть Аун і Зур таку гарну печеру? — переконував Зур.

Син Тура не відповідав. Він жадав пригод більше, ніж Зур, і гостро цікавився новими землями. Ця цікавість зростала якось несвідомо і чітко виявлялася тільки хвилинами, як відчуття голоду. Інколи він один добирався вранці аж до злиття річки з притокою уважно розглядав урвища, де спали леви, і його охоплювало раптове бажання битись, а ще більше довідатись, які степи, які землі для полювання і які звірі ховалися за річкою. Підіймався він берегом і проти течії, на дві або три тисячі ліктів від того місця, де жили леви. Траплялось, що він переправлявся на другий берег річки. Робив він це почасти плавом, а почасти перестрибуючи з каменя на камінь. Тоді жага подорожування сповнювала його груди і він вдивлявся у синій ліс що закривав обрій. А коли повертався до печери, глибокий неспокій стискував серце.

Під час мандрівок Ауна Зур сушив на сонці порізане стрічками м’ясо або поповнював запас коріння. Він хотів заготувати стільки їжі, щоб мати змогу вільно пересуватись і відпочивати. Час від часу він сходив до нижньої печери і, якщо печерний хижак не спав, привчав його впізнавати людський голос.

Якось після полудня, коли тінь від скелі пересунулась на другий берег річки, Зура здивувало, чому не приходить Аун. Не витримавши самотності, він спустився вниз по шкіряному ременю, що дозволяв здиратись на скелю, куди могли дістатися тільки птахи та кажани.

Спочатку він рушив до злиття річок, але довга череда буйволів заступила йому шлях. Зур вже знав, що від найменшої тривоги буйволи-самці стають небезпечні. Він обійшов череду з заходу і тільки-но повернув на південь, як з високої трави виліз носорог. Син Землі кинувся під віття баніанів. Важкий звір пішов слідом за ним.

Тоді Зур здерся на скелю, обминув велику калюжу, але трохи згодом заблудився в чагарнику і вибрався з нього по той бік скель, де жив печерний лев.

Носорог десь зник. Зур уважно розглядав ці скелі, куди ні він, ні Аун не зважувалися зайти. Стіна здавалась тут ще більш дикою; тріщин і западин в ній було ще більше, ніж з боку річки. Два соколи підносились кругами до пір’ястих хмар, майже ні разу не вдаривши крилом. Незважаючи на наближення вечора, сонячне проміння буйно грало на похмурому базальті і на пишній рослинності. Лежачи в холодку на землі, Зур силкувався знайти вхід до лігва лева-велетня. Воно було десь там, в одній з великих западин, де навіть сутінки здавались витканими з каменю. Ліворуч за очеретяними заростями ховалась калюжа, праворуч лежала розмита водами і усипана пагорками земля, а прямо попереду — химерні нагромадження скель... Звір, напевне, дрімав, очікуючи на годину полювання, коли залунають голоси хижаків.

Раптом волосся на голові Зура стало сторч: в долині, на найвищому пагорку, з’явилась постать великого чорного лева. Він був не з тих рудих левів, що нападали на огорожу з ліан. Під деревом, де лежав Зур, трава була невисока, і звір побачив людину...

Зур прикипів до землі. Він не мав ні сили, ні спритності Ауна; його спис не зміг би пробити так глибоко груди хижака, а дрюк не зможе перебити хребет чи потрощити лапи. Дерево було надто низьке, щоб сховатися на ньому. Залишалось одне — тікати. Он там, попереду, Зур бачить зубчасту стіну, що неприступною для хижака стежкою приведе його до печери...

І в той час, як лев з риком залишав свій горбочок, Зур побіг до базальтової стіни. Досягши її, він став непомітним для хижака і тепер похапцем оглядав гострі, стрімкі скелі. Він пробіг тисячу ліктів і потім обернувся. Лева не було. Можливо, що хижак, ледачий, як і всі його родичі, відмовився від переслідування. Зур поклався на цей здогад і рушив до скелястої стіни. Та тут він усім тілом здригнувся від рику, швидко озирнувся і знову побачив чорного звіра. Хижак біг великими стрибками, з більшим запалом і більш вперто, ніж руді леви; Зур уже чув його сопіння... Ще кілька стрибків, і мисливець почує, як хруснуть його кістки..

Раптом увагу втікача привернули три виступи. Вони були розташовані один над одним і дозволяли досягти вершини базальтової стіни.