Розділ «Сливове дерево»

— Я теж, але нам нема чого боятись, — зауважила мамця. — Чому він поводився, ніби знає тебе?

— Я наштовхнулася на нього на вулиці того дня, коли дізналася, що Ісаака забирають.

— Будь обережною, есесівці роблять, що самі бажають.

— Знаю. Тому так і розхвилювалася.

Крістін ненавиділа себе за брехню, та хіба можна було наражати на страшну небезпеку всю родину? Від початку війни вся мамчина енергія йшла тільки на те, щоб утримати їх на плаву. Хіба можна їй сказати, що непомірковане рішення дочки ставить під удар усе, над чим вона так ретельно працювала? З іншого боку, який вибір мала Крістін? Хіба можна було просто дозволити Ісааку померти?

Мама поцілувала дочку в чоло, сильними пальцями масажуючи її худі плечі. Від раптового викиду адреналіну в кров дівчина зацокотіла зубами й розплакалася в материних обіймах. М'якість щоки та рідний ледь уловимий запах яєчної локшини і молочного мила контрастували із судомними риданнями Крістін.

Решту дня вони вдвох прибирали одяг назад до шаф і скринь, знову застеляли ліжка, намагаючись прибрати сліди обшуку. Крістін почувалася виснаженою, немов не спала, як мінімум, тиждень. Усвідомлення того, що життя всієї родини опинилось у її руках, виявилося майже нестерпним. Відвідати Ісаака стало можливим тільки глибокої ночі, після того як усі поснули.

Коли вона відчинила потаємні дверцята, хлопець сидів, обпершись на стіну, лице вкрите мерехтливим візерунком світла й тіней від свічки та садового каменя, принесених дівчиною раніше. Він нервово пересмикував пальцями, ніби в молитві чи глибоких роздумах.

— Як ти? — спитала Крістін, сідаючи поряд. — Чув, що було?

— Так. А як ти?

— Може, через рік і перестану тремтіти.

— Коли я почув, як голосно вони говорять і совають меблі, зрозумів, що ми — у небезпеці. Ліг на підлогу та змусив себе розслабитись і не рухати жодним м'язом. Мабуть, я й дихати перестав, бо ледь не знепритомнів. Просто лежав із заплющеними очима й молився. Ненавиджу себе за те, що наразив вас усіх на небезпеку.

— Не ти це зробив, а я, — сказала Крістін, схиляючись йому на плече. — Думаю про це весь час після того, як вони пішли. Але я не знаю, як інакше могла вчинити. Тебе треба було врятувати. Іншого виходу просто не було. Я кохаю тебе. Чого вартий кожен із нас, якщо не зможе врятувати іншого, особливо, коли кохає його?

— Не кожен наважиться на таке. Більшістю людей керує страх. Мені треба зникнути. Не можна й далі тут залишатися.

— Я теж про це подумала, — погодилася вона. — Не можна наражати всю родину на смертельну небезпеку. Тобі необхідно виїхати за межі Німеччини.

Ми могли б вийти пізно вночі й пересуватися тільки у темряві. Треба тікати з цієї охопленої війною країни.

— Ти залишишся вдома.

— Ні, я йду з тобою, — рішуче сказала Крістін. — Я вже стільки пережила, через таке пройшла, що не зупинюся. Кажи що хочеш, а я для себе все вирішила. Завтра почну збирати необхідні речі. Візьму для тебе татів теплий одяг і скількись їжі. Пошукаю в Генріхових і Карлових столах стару географічну карту. Треба вибрати, яким маршрутом іти. Якщо триматися лісів…

— Зачекай! Помовч хвилину. Це все слід ретельно обміркувати та спланувати, інакше нічого не вийде.

— Я про це й кажу. Тільки треба поспішати.