Розділ «Сливове дерево»

— Знаю, — запевнила її Крістін. — Кожна людина народжується з прагненням до життя. Просто в когось воно сильніше, а в інших — слабше. Послухай, я знаю, що це непросто, і зосередься на тому, що ти — щаслива, бо жива, бо повернулася до родини. В тебе є дах над головою та їжа на столі. Я чудово розумію твої почуття, та, будь ласка, спробуй просто бути вдячною за маленькі радощі, що в тебе залишились. Мені це допомагає.

Марія закрила лице долонями й знову заплакала.

— Це не так просто, — проридала вона.

— Прошу, — прошепотіла Крістін, — поговори зі мною. Я хочу допомогти.

Марія висякалась, а потім лежала нерухомо, тільки поодинокі схлипи порушували нічну тишу. Це тривало так довго, що Крістін уже почало здаватися, що сестра заснула, та, врешті, вона сказала:

— Я ж казала тобі, нема про що говорити. — Вона повернулася на бік, натягла ковдру на плечі.— Треба спати. І ти лягай. Твоя правда, вранці все зміниться на краще. Вибач, що розбудила.

Крістін похнюпилася. Замість допомоги вона тільки відштовхнула Марію.

— Може, є хтось… хтось, кого… маю на увазі, може, ти когось кохаєш? — запитала Крістін. — Повернувся з війни, і ти боїшся, що він про все дізнається? Я нікому не скажу.

Марія вистромила голову зі свого кубельця, ніби почула найбільшу у світі дурницю.

— Ні, я не страждаю від мук потаємного кохання, — трохи зарізко відповіла вона.

Крістін нічого не сказала. За хвильку Марія повернулася до сестри.

— Вибач, не треба було цього говорити. Я знаю, як ти тужиш без Ісаака.

— Нічого, — заспокоїла її Крістін. — Я знаю, що ти не мала на увазі нічого поганого. Просто мені шкода, що не змогла тобі допомогти. Боляче чути, як ти плачеш.

— Не хотіла тебе засмучувати, — сказала Марія. — Ти й так багато пережила.

— Хочеш, я побуду з тобою? — запропонувала Крістін. — Мушу знати, що з тобою все гаразд. У мене немає іншої сестри, ти ж знаєш.

— Я теж тебе люблю. — Марія обійняла Крістін однією рукою. — У мене все добре, правда.

— Точно?

— Так. Іди спати.

Знехотя Крістін наостанок обійняла Марію і повернулася до власної спальні в надії, що хоч якось допомогла сестрі. Та, почувши наступної ночі тихе ридання, не могла стримати підсвідомого страху, що стиснув серце. Чомусь їй видалося, що сльози Марії є ознакою того, що пережиті жахіття ніколи їх не відпустять. Але щоразу коли дівчина підходила до дверей сестриної спальні, там усе стихало.

А зараз у їдальні мамця знову накрила кришкою суп, і сестри сіли за стіл поруч.