Розділ «Сливове дерево»

Коли Крістін уперше почула ридання Марії, то поспішила до неї. Старша сестра прослизнула під ковдру до молодшої, намагаючись обійняти її, розвернути до себе, покласти її голову собі на плече. Та Марія не піддалася лагідному торсанню й залишилася лежати на боці, обличчям до стіни.

— Що сталося? — прошепотіла Крістін. — Чому ти плачеш?

Марія смикнула плечем і голосно шморгнула.

— Розкажи мені,— продовжила Крістін. — Не бійся, я — твоя рідна сестра, пам'ятаєш?

— Нічого розказувати, — тихо відповіла Марія.

Крістін погладила її по плечі, підшукуючи якісь мудрі слова старшої сестри, котрі б відігнали біль, але так і не змогла їх знайти.

— Я розумію це відчуття жаху, що раптом охоплює серед ночі,— сказала вона. — Ці страшні згадки важко витримати вдень, але вночі, невідь чому, вони набувають якоїсь особливої влади над нами. Таке враження, що темрява сприяє силам зла. Чорні думки лізуть у голову, зводячи з розуму. Я заледве можу їх витримати. Щоб не збожеволіти, я кажу собі, що зі сходом сонця стане легше, ранок віджене страшні згадки, прийде новий день і, можливо, принесе з собою щось нове.

Зачувши таке, Марія скоцюрбилася ще більше та затремтіла. Крістін пожалкувала, що не сказала чогось іншого. Та інших слів вона сама не знала. За хвилину молодша сестра розвернулась і лягла на спину. Витерла мокрі щоки. У бляклому місячному світлі, що лилося через віконне скло, лице Марії було набряклим і червоним, як свіжий синець. Але за мить Крістін зрозуміла, що це їй тільки здається.

— Може, для тебе й настане новий початок, — сказала вона, — але не для мене.

— Але чому? — запитала вона. — Ти ж не… — і прикусила язик, аби не сказати знову чогось такого, від чого сестра замкнеться і відмовиться говорити.

— Кому я тепер потрібна? — вигукнула Марія. — Брудна і зіпсована! Краще б я тоді померла з іншими!

— Не кажи так! — не погодилася Крістін. — У тому, що сталося, твоєї провини немає. Як і раніше ти лишаєшся тією самою маленькою красунею з великим серцем і доброю душею! Одного дня ти закохаєшся в гарного хлопця, якому страшенно пощастить із тобою одружитися!

Марія похитала головою — сльози знову покотилися її щоками, лице скривилося, мов від кислиць.

— Знаєш, чому росіяни повбивали багатьох інших дівчат і жінок? — спитала вона.

Крістін знала сотню жахливих варіантів відповідей, але жодної такої, що можна було б озвучити.

— Ні,— сказала вона, сідаючи в ліжку. — Чому?

— Бо вони боронилися, — відповіла Марія.

Крістін знайшла в пітьмі руку сестри й переплела її пальці зі своїми.

— Бажання вижити не робить тебе поганою, — сказала вона.

— Звідкіль ти знаєш?