Розділ «Сливове дерево»

— Відкрити рота! — наказав він, великими пальцями натискаючи їй на щоки.

— Я мовчатиму.

— Відкрити рота!

Крістін виконала наказ. Холодне сталеве дуло пролізло між зубів, натисло на язик, змушуючи судомно сковтнути. Ісаак стиснув кулаки, та не вимовив ні слова.

— Іще хоч звук злетить із цих вуст — і він буде останнім, — попередив гауптшарфюрер. — Ясно?

Крістін заплющилась і кивнула. Дуло вислизнуло з її рота, залишивши по собі кислий присмак металу.

— А ти — грайлива крихітка, еге ж? — поцікавився есесівець, ведучи дулом пістолета по її щоці, вниз шиєю, через ключиці, аж до грудей.

Крістін сиділа нерухомо, із заплющеними очима.

— Усі пішли, то, може, залишити тобі дещо на згадку про мене? — Спитав він, ширше розводячи її коліна.

Потім задер спідницю і дулом обвів апетитні перса. Ісаак сидів поруч, закипаючи від безсилого гніву.

Пістолетне дуло спустилося нижче, до живота, а потім і майже до стегон. Аж ось Крістін почула віддалене чухкання паровоза. Гауптшарфюрер зітхнув і відступив від неї, поклавши долоню на ширіньку. Потім повернувся до столу, застромив до кобури свого люгера та надяг капелюха.

Гуркіт потяга наближався, змушуючи серце Крістін битися швидше. Їй довелося стримувати себе, щоб не кинутися навтьоки. Дівчина розуміла, що супроти озброєного есесівця не має жодного шансу. Важке дихання паротяга вже було зовсім поряд. Потяг зупинився навпроти будівлі. Металеві поршні рухалися так голосно і важко, ніби то билося серце якогось доісторичного мамонта, готового живцем проковтнути усіх довкола.

— Виконуй усе, що наказуватимуть, — проказав Ісаак самими губами, — інакше вони застрелять тебе не вагаючись.

— Встати! — вигукнув до них гауптшарфюрер.

Ісаак і Крістін послухалися. Есесівець із люгером показав їм вийти на перон.

— Сюди!

Він виштовхнув їх на бетонну платформу, пістолетом цілячи в спини. Паротяг видихав густі хмари пару, що оповивали всі вісім закритих вагонів для худоби. Крізь невеличкі віконця Крістін бачила бліді обличчя та голі, молитвенно складені руки. Навіть У гуркоті парового котла можна було розчути прокляття, ридання та крики. Солдати погнали їх із Ісааком до останнього вагона. Сотні очей супроводжували їхній рух пероном.

Коли вони дійшли майже до кінця платформи, солдати відчинили двері останнього вагона й рушницями заштовхнули молодих людей усередину. Там уже було битком набито. Крістін побачила десятки темних очей, що контрастували з виснаженими сірими лицями, відчула лікті, плечі, ноги багатьох постатей, що мусили стояти впритул. У вагоні було так багато народу, що й поворухнутися не було змоги. Та ось двері зачинились, і стало майже зовсім темно. Важкий залізний засув відібрав останню можливість вибратися звідси за власною волею.

Ісаак і Крістін стояли, притиснені одне до одного, в оточенні сотень інших тіл. Вагон набили людьми, наче діжку оселедцями. Важкий сморід поту та сечі заважав дихати. Крістін спробувала не звертати на це уваги, вона притиснула обличчя до Ісаакових грудей, намагаючись вдихати лише його запах. А він занурив лице в її волосся. Пронизливо свиснувши, паротяг смикнувся раз і вдруге — вагони загойдались і покотилися рейками, поступово набираючи швидкість. Триматися не було потреби, бо впасти ніхто не міг, навіть якби захотів. Тіла терлись одне об одне в такт погойдуванню вагона, всі разом схиляючись на один бік, коли потяг широкою дугою рухався довкруж містечка. Виїжджаючи з долини, потяг набрав швидкості, з чого Крістін зрозуміла, що вони вже проминули порослі високими соснами та засаджені яблуневими садами пагорби.

Коли очі звикли до сутінків, із темряви проступили обличчя сусідів. Праворуч хлопчик обіймав матір, його веснянкуватий ніс був лише за кілька дюймів від лиця Крістін. Темні очі дивились на дівчину з-під кучми коричневого волосся. У тих очах вона впізнала свій власний страх, невпевненість і безпорадність.