Розділ «Сливове дерево»

Нарешті, потяг уповільнив свій біг. Почувся залізний скрегіт гальм. Із наближенням до фатального пункту призначення у вагоні здійнявся гамір. Люди зарухались, заговорили вголос і всі разом. Зарюмсали діти, чоловічі голоси роздавали інструкції. Ісаак усю довгу подорож поводився дуже тихо, та раптом підвів голову й, перекрикуючи загал, сказав:

— Щойно ми вийдемо з вагона, жінок і дітей поженуть в один бік, а чоловіків — в інший. Але не панікуйте. Вони ненавидять паніку.

У вагоні запала тиша, всі слухали.

— Намагайтеся виглядати спокійними та фізично сильними. Байдуже, що вони будуть робити, залишайтеся спокійними та сильними. Якщо хочете вижити, мусите виглядати витривалими та здатними до тяжкої праці. Коли треба, брешіть про свій вік. Кажіть, що вам десь від вісімнадцяти до п'ятдесяти.

— Звідки ви це все знаєте? — почувся недовірливий чоловічий голос.

— Я вже там був, — відповів Ісаак. — Я вижив, значить, і ви зможете.

І знову всі заговорили разом на повен голос. Ісаак подивився вниз на Крістін.

— Ти теж виживеш, — сказав він. — Ти молода і сильна. Скажи їм, що ти — не єврейка, що працювала кухаркою. Це тебе врятує. Мені потрібно, аби ти врятувалась. Коли це все закінчиться, ми зустрінемося знов, одружимось і народимо дітей.

У його очах стояли сльози, але, дивним чином, ці слова дали Крістін надію. Він хоче, щоб вона вижила, має плани на майбутнє. Він зумів віднайти в собі бажання жити!

— Я буду сильною, — сказала вона, — обіцяю.

— До зустрічі,— промовив Ісаак, обіймаючи її, цілуючи довгим глибоким поцілунком, що тривав, аж доки потяг не зупинився. — Я кохаю тебе, Крістін.

А потім гримнув залізний засув — і важкі двері повільно відчинилися.

Глава 23

Мружачись і моргаючи на яскраві світляні плями, що ніби підсиленим у тисячі разів місячним сяйвом наповнювали ніч, Ісаак і Крістін, разом із іншими ув'язненими, вийшли із замкненого простору товарного вагона. За кілька сотень ярдів від залізничних рейок, широко відчинені, чекали ворота концентраційного табору «Дахау». Обабіч них розмістилися дві дерев'яні вежі з озброєними вартовими на них, а далі, доки сягало око, тягся високий паркан із колючого дроту. Збоку, в очікуванні можливих втікачів і панікерів, вишикувалися солдати, котрі тримали напохваті автомати та німецьких вівчарок, які голосним гавкотом показували готовність служити. Темні приземкуваті будівлі та чорні солдатські строї контрастували з майже білим штучним світлом. Широко розплющені очі та розкриті роти здавалися темними отворами на тлі яскраво-білих облич, створюючи враження, що бранці та бранки перетворилися на ожилих мерців.

Важкий дух чогось горілого перебив сморід людських тіл, від якого страждала Крістін у вагоні. Дівчина затулила долонею носа та рота. Розпізнавши ні з чим незрівняний запах горілої плоті, вона ледь поборола нудоту. Крістін поглянула назад, у бік залізничної колії. Біля вагонів і паровоза ще були сотні людей. Хтось упав на гравій, інші навідріз відмовлялися виходити назовні. Жменька озброєних солдатів залізла до вагонів і виштовхувала звідти жінок, дітей, немічних і старих. Унизу, під насипом, чоловіки тримали валізи, жінки брали на руки немовлят і наказували старшим дітям триматися за руки. А від табору, підсилений багатьма гучномовцями, лунав бравурний німецький марш.

У прохолодному нічному повітрі ця музика віддавала металом, шкребла по серцю, пробирала до кісток, але й надавала всьому, що відбувається, присмаку веселої безтурботності. Крістін помітила таблички з написом «Achtung Gefahr der Tötung durch Elektrischen Strom»,[62] що через однакові проміжки висіли на високому металевому паркані, по верху якого ще вилося кілька рядів колючого дроту. Над входом читався напис «Arbeit Macht Frei».[63]

Солдатські викрики безперестанку лунали, супроводжуючи в'язнів від самого виходу з вагонів.

— Рухайтесь! Виходьте з вагонів! Залиште багаж біля насипу, його вам повернуть пізніше, коли облаштуєтесь.

Дюжина табірних в'язнів у сіро-білих смугастих формах інструктувала прибульців вуглиною написати свої прізвища на валізах. У Крістін з Ісааком не було багажу, та дівчина знала, що це не має значення. Все одно солдати відберуть усе. Вона знала, що брехня про повернення особистих речей допомагає есесівцям тримати натовпи перестрашеного люду в покорі.

Вони з Ісааком ішли повз товарні вагони в середині рухливого гамірного гурту, і Крістін пригадалось, як її батько прослизнув під колесами й утік від росіян. Дійшовши до місця, придатного для цього вчинку, вона нахилилась і глянула під вагон. На тому боці було широке поле, позад якого темніли дерева. Іскра надії спалахнула в серці, наповнюючи кров адреналіном. Але щойно дівчина зібралася запропонувати свій план Ісаакові, побачила автоматника, котрий пильнував на тому боці. Очевидно, вона була не першою, кому такий варіант утечі спав на думку. Відчуття безнадії з новою силою навалилося на неї.