Розділ «Алоїс Ірасек»

Твори першого періоду його творчості — це «Оповідання про гори», історичні романи: «Віктор», «Скальці», «З бурхливих часів» та ін. На цих книгах виразно позначені національно-романтичні впливи його попередників. Але чим далі працює Ірасек в галузі літератури, тим виразніше вій говорить, і його власний голос, його власна манера письма, його особиста думка стає панівною в його творах. Він все більше наближається до реалізму, до історичної правди, і вже в подальшій його творчості ці риси стають найхарактернішими для нього.

Цими рисами позначені його романи: «Скарб», «Сусіди», «На чужій службі», «З доби золотого віку Чехії» та інші. Темами цих творів були різні історичні події, що сталися в Чехії в XVI — XVII століттях.

Найбільшої майстерності досягає Алоїс Ірасек в своїх монументальних творах «Песиголовці», «Серед течій», «Проти всіх» — в них він змальовує барвисті епізоди народних рухів в Чехії в середні віки, головним чином, в добу гуситських воєн.

З глибоким знанням життя, побуту, з великою силою і пристрастю написані Ірасеком десятки оповідань з народного життя та такі драматичні твори, як «Ліхтар», «Ян Жіжка», «Ян Гус», «Ян Рогач».

Три останні п'єси насичені гарячою любов'ю і пристрастю до народних ватажків, до людей, які ставлять інтереси батьківщини вище власних, які готові задля волі свого народу віддати життя.

В дні Вітчизняної війни, коли наша Радянська Армія вже переступила кордони Чехословаччини, окупованої німецькими фашистами, мені довелося заночувати в невеличкому словацькому селі Синець в хаті сільського тесляра Яна Мачека. Господар з приходом радянських воїнів вийшов з підпілля і радо приймав у своєму домі радянських людей. Він довго і хвилююче розповідав про боротьбу партизанів з німецькими загарбниками.

Трохи згодом він показав мені невелику зачитану книжку у синій палітурці, що, за його словами, вчила гостро і несхитно ненавидіти німецьких загарбників, які ще в сиву давнину намагалися уярмити волелюбних чехів і словаків. За словами Яна Мачека, ця книга вчила, як треба зберігати вірність рідній країні, як треба чесно і відважно любити свій народ. Книга, що її тримав міцно в руках Ян Мачек і так поважно говорив про неї, була саме романом Алоїса Ірасека «Песиголовці».

Так в суворі і вирішальні для його батьківщини дні Алоїс Ірасек був в одних лавах з кращими синами Чехословаччини, боровся разом з ними своїм гарячим і чесним словом за волю батьківщини. Померши в 1930 році, Алоїс Ірасек лишив чеському народові свої хвилюючі правдиві твори, читаючи які, ми довідуємося про героїчне минуле Чехословаччини.

Твори Алоїса Ірасека, звичайно, не позбавлені ряду серйозних хиб. Ми маємо на увазі те, що письменник не завжди вірно розумів класову суть подій, не завжди міг піднестися над суто національним мотивом, поминаючи ідейні протиріччя, які неминуче існували на ті часи між різними прошарками чеського суспільства. Але так само незаперечне й те, що симпатії письменника завжди на боці знедолених і скривджених, на боці тих, хто власною працею добуває собі хліб, хто бореться своїми руками з суворою природою і жорстоким ворогом. В цьому сила Алоїса Ірасека, тут його перо досягає найбільшої майстерності, змальовуючи саме такі картини народного життя і побуту.

Та вернімося до романа «Песиголовці», який, ми певні, з великим інтересом прочитають наші читачі.

Роман «Песиголовці» присвячено яскравому епізоду боротьби невеликого чеського племені ходів проти німецького панування в перші роки поневолення Чехії.

У вступі до цього романа Алоїс Ірасек подає стислий історичний нарис про плем'я ходів, з якого читачі довідуються, що діялося в описуваних історичних умовах, що стали тлом для романа «Песиголовці». Мова а романі йде про прикордонну місцевість, яка межує з Баварією і завсіди була полем військових сутичок поміж чехами та німцями.

Гірський хребет «Богемський ліс» становив природну межу Чехії на захід і боронив її від ворожого наступу. Мешканці прикордонної смуги, хоч би вже з цієї причини, були фактично прикордонною вартою, яка своїми грудьми мала відстояти незалежність і спокій рідного краю від іноземних загарбників. Через це вони мали, бути пильними і передбачливими, мужніми і відважними людьми. Так воно було і насправді. Так само, в зв'язку з цим, вони в певній мірі були незалежні від своїх власних панів, і волелюбність була для них цілковито природною і закономірною рисою, що ставала спадковою для сміливого племені ходів. Історія не залишила нам відомостей, коли саме ходи оселилися в цих прикордонних місцях. Але лишилися красномовні документи, що свідчать, як вперто і відважно боронили ходи ворота до свого краю, якої слави хоробрих і безстрашних здобули вони. Зважаючи на особливі завдання, які були покладені на них, ходи мали пільги, порівняно з іншими племенами у Чехії.

Ходи сумлінно несли вартову службу, ходили загонами і поодинці вздовж суворого кордону, пильнуючи, щоб ворожі зайди не порушували спокою рідного краю. Вірними помічниками цих хоробрих дозорців були великі, сильні пси, а несхибною зброєю — чекана, тобто сокира. Згодом з'явилися у них рушниці. В той час, коли іншим племенам королівський уряд не дозволяв носити зброю, ходи користувалися цим привілеєм. Та це й зрозуміло чому.

Ходи мали свій прапор, на якому вигаптовано було песячу голову, чому їх і названо було песиголовцями. З давніх-давен ходи були вільними, і жоден пан не мав права селитися на їхніх землях. Панщини і інших чиншів на користь панів ходи не знали. Вони вільно користалися багатствами природи, яку пильно охороняли, були повними господарями в тих лісах, де жили. В селищі Домажлицях містився «ходський суд», який збирався раз на місяць і судив за своїм власним «ходським правом».

На ходському двірці, в Домажлицях, сидів ходський гетьман, староста, присяжний писар та інші ходські урядовці. В цьому двірці зберігалася печатка та прапор.

1620 рік став зламним роком в історії краю та самого ходського племені. Почалася Білогорська битва, внаслідок якої втратила самостійність батьківщина і позбулися волі відважні волелюбні ходи. На сороковий день після страшного Староміського розгрому Карл Ліхтенштайн, намісник царський, віддав ходів разом з їх землями під заставу в 7 500 золотих німецькому двірському вельможі Вольфу Вільгельму Лямінгеру. А через дев'ять років ходів продано було тому ж панові Лямінгеру за 50 000 золотих.

Так скорботно і трагічно завершувалася славна історія ходського відважного племені— Але чи справді цим вона завершувалася?

Алоїс Ірасек з хвилюючою пристрастю оповідає нам, як сміливі ходи не скорилися страшній долі, а вступили у запеклу боротьбу з лютим ненависним ворогом.

Лямінгер поводився з ходами, як з своєю власністю. Ходи не бажали підкорятися панові. Почалася запекла боротьба, яка тривала понад шістдесят років.