Розділ «Епілог»

— Так-так, а те, що ми живемо на острові, не має ніякого значення, ага, — тихенько мовив Джо.

— Не заважай дідусю розповідати, — шикнула на нього дружина.

— Так ось, ми їх переконали, що нападатимемо з Кале, — і вони відправити туди всі свої танки та солдатів, — він подушкою зобразив Францію, попільничкою — німців, а ножем — союзників. — Але насправді ми пішли на Нормандію, а там на нас чекав лише старий Роммель зі своїми хлопавками! Хитрощі! Тільки хитрощами можна їх перемогти!

— І що, вони не здогадалися про ваші витівки? — спитав малий.

— Майже здогадалися. Один їхній шпигун таки пронюхав правду. Я мало кому казав, але під час війни я полював на шпигунів.

— І що ж сталося з тим шпигуном?

— Його вбили, і він так і не встиг нікому розповісти про те, що знав.

— Діду, ти його вбив?

— Ні, не я. Його вбила бабуся.

— БАБУСЯ? — очі хлопчика розширилися від подиву.

У кімнату саме увійшла бабуся з чайником.

— Фреде Блоггс! Ти знову лякаєш дітей своїми казками?

— А чого б мені й не розповісти їм? — обурився той. — Тобі ж і медаль за це дали! — він повернувся до гостей. — Уявляєте, вона кудись заховала її, бо не любить, коли я її комусь показую!

— Джо правий, про це треба забути. Це вже давно в минулому, — відповіла бабуся. — Нічого хорошого з тієї медалі не вийшло, — вона налила чашку чаю й передала дідусеві.

Він узяв Люсі за руку й притягнув до себе.

— Ні, вийшло, — м'яко мовив він. Куди й зник той старий буркотун? — Я зустрів героїню й одружився з нею.

Волосся її вже посивіло, і вона забирала його у великий вузол. З роками вона трохи погладшала, але все одно продовжувала носити модний вишуканий одяг. Не змінилися тільки очі — той самий несамовито чудовий бурштин. На якусь мить Блоггс і Люсі зустрілися поглядами та мовчки згадали час, коли вперше зустрілися. Раптом малий Девід стрибнув додолу й ненавмисно перекинув чашку чаю. Усі повернулися до хлопчика, і спогади знову зникли десь у надрах пам'яті.