Розділ «Тук-тук»

Авжеж, про порівняння з Робіном Вільямсом не йдеться. Я бачив якось те кіно[10] з ним, із Вільямсом, коли він чіпляє червону кульку на носа і натягає таку велику перуку в стилі «афро», тільки не чорну, а всіх кольорів веселки, і завеликі клоунські пантофлі, а в петлицю встромляє штучну гвоздику, з якої цівкою б’є вода, і ти мимоволі віриш, що цей приятель, дійсно, неабиякий цілитель, що змушує хворих на рак малолітків умирати від сміху, не в тому сенсі, що вони вмирають сміючись, а в тому, що сміються і — більше не вмирають. Мало того, ці голомозі дітлахи, від яких зосталася сама снасть, гірша навіть за мого старого, на превеликий подив, сміючись, видужують.

А найдивовижніше те, що все це кіно базується на справжнісінькій «історії з життя».

Я це до чого? А до того, що Сміх, що, втім, і їжакові зрозуміло, це — Найкращі Ліки. Проводячи, ясна річ, без ліку часу в лікарняному передпокої, я, саме собою, вигодив хвилинку на той самий «Рідерз дайджест». Правдиву історію з нього всі ми, якщо не читали, то напевно чули: жив та був собі один аміґо, і була у нього пухлина мозку, і була та пухлина завбільшки з грейпфрут, і через ту пухлину він вже збирався відкинути копита. Про те, що недовго залишилося, йому натякали вже геть усі: і лікарі, і священики, і патологоанатоми. Та їм на зло він примусив себе дивитися стрічку про «Трьох бовдурів»[11] нон-стоп. Ба більше, цей аміґо з четвертою стадією раку примусив себе ще й реготати, теж нон-стоп, з Ебота й Костело[12], з Лорела й Гарді[13], та ще й з цих, як їх, братів Маркс, щоб уже певнісінько. І що б ви думали? — оклигав. Ось що буває, коли гормонійно поєднати непереливки крові з хахоньками від ген-дорфінів.

Отож я й подумав: чого тут втрачати? Чому б і мені не пригадати двійко-трійко улюблених дотепів старого, щоб теж, напевне, провести терапію сміхом — нехай набирається здоров’я. Здоров’я ж бо нікому не зашкодить?

З тими думками здоровий йолоп прямує навпростець до батькової палати в госпісі, рішуче підтягує стілець до ліжка і сідає. Потім втуплюється в землисте обличчя старого на смертній постелі й починає: «Так от, заскакує ота білявка до генделика за рогом, де раніше ніколи не бувала, цицьки — як цяцьки; булки — цупкі, і замовляє портер, скажімо, «Мікелоб». А бармен, не гвіздком у тім’я битий, потайки щедрою рукою підмішує у пляшку «Мікі Фін»[14], що одразу «вирубає» її як підтяту, і кожен перець у генделику по черзі користується з її стану, задравши їй спідницю та перехиливши бездиханне тіло через край більярдного столу. Та настає час зачинятися. І лише тоді, плескаючи по щоках, її приводять до тями і сповіщають, що пора, мовляв, і честь знати. І що ж, зо два-три дні ця ципа з цицьками та булками з’являється знов, замовляє той самий «Мікелоб» і дістає все те саме, що й минулого разу. І так триває не один тиждень, аж поки одного дня, зайшовши до генделика, вона не питає у бармена, чи може їй краще замовити «Будвайзер».

Треба визнати, що в цей сивий, як та кобила, анекдот я як не «в’їжджав» ще в першому класі, коли почув його вперше, так і досі не «в’їжджаю», проте добре пам’ятаю, що батька завжди тішило його закінчення…

Бармен осміхається так красно і запитує: «А що? Невже від “Мікелоба” голова бо-бо?» На що ця краля перехиляється через стійку і хіба що не на вушко так шепоче: «Тільки між нами… Від «Мікелоба»? Та ні. Голова не бо-бо, а от манда…»

Так от, цей анекдот я вперше почув від старого, позаяк він сам мене його й навчив, але ж навчив у тому віці, коли я не знав не тільки, що таке «манда», а й яка користь від «Мікі Фіна», і як саме можна «скористатися з чийогось стану». Та я твердо знав одне: ця історія чомусь викликає у старого сміх. Більше того, якось, коли ми з ним сиділи в черзі до перукаря, він загадав мені встати й задекламувати всю цю історію, як віршик, і вся черга — хто листав журнальчик, хто в детектив поринув — разом з перукарями так і пирснула сміхом; половина з них захлинулася шмарклями та слиною, а в іншої, яка ремиґала тютюн, жвачка через ніс пішла.

Отож бо, здоровий йолоп розповідає цю байку вмирущому батькові; це відбувається пізньої-пізньої ночі, коли в лікарняній палаті вже нікого немає, окрім їх двох і — що ж? — навіть і тіні усміху. Тоді він робить другу спробу й розповідає іншу, не менш улюблену, батькову байку про певного комівояжера, якому телефонує певна фермерська дочка, з котрою той мимохідь звів знайомство під час своїх мандрів місяців зо два до дзвінка. Ось вона йому і каже: «Пам’ятаєш мене? Нам було дуже весело вдвох і ми гарно провели час. Ти ще обіцяв кохати мене хіба що не до гробової дошки». А той її питає: «Ну то й як?», а вона йому: «Що “як”? Я — вагітна! Мені нічого іншого не залишається, як накласти на себе руки!» А він їй: «Отакої! Ти ж бач, яка вона, виходить, швидкоплинна, та комівояжерська любов…»

Коли мені було сім, і я не жартую, цим анекдотом я абикого міг довести до кольок в боку, а сьогодні дивлюсь, а старий — ані пари з вуст. Єдиний засіб, яким я міг сказати старому: «Я тебе люблю», — це сміх з його дотепів заради нього, навіть тоді, коли мені було не дуже смішно, і зараз я лише хотів того ж від нього. Мені було б досить усмішки, однієї-єдиної усмішки, хоча б понад силу, хоча б куточками вуст, хоч би як старий озвався, хоч би «хе-хе» прохекав, хоч би бровою повів. Та у відповідь анічичирк: ні охкання, ні стогону. Та гірше від несміху те, що старий примружує очі, зціплюючи повіки, а коли розліплює, то в очах бринять сльози. Ще за мить сльози збираються у дві важкі краплини, що під власною вагою, скочуються щоками. Великим беззубим ротом старий ловить повітря, ніби йому нема чим дихати, і сльози починають котитися одна за одною, торуючи собі шлях зморшками по обох щоках і розпливаючись темними плямами по подушці. Й ось дорослий син, наче мала дитина, хоча яка ж вона мала і кому ж вона вже дитина, що все-таки, здається, ніяк не може перерости глевтякуваті дотепи, у відчаї засовує руку в кишеню брюк і видобуває з неї штучну квітку гвоздики, з якої просто заради сміху чвіркає вода, заливаючи зарюмсане зморшкувате обличчя старого.

Ось чому не в змозі зупинитися, чадо давай розповідати про пóляка, який вийшов якось на полювання зі своїм штуцером. І ось іде цей зденек лісом, аж — гульк! — просто під деревом на ложі з м’якого зеленого моху — кобєта, вже гола, ще й ноги розкинула. Придивляється він, а ця кобєта — така собі здобна краля; вона ж, своєю чергою, грайливо розглядає зденека з його чималим штуцером та й питає: «Як ся маєш? Що робиш?» На що той відказує: «Та ось — полюю». А вона йому підморгує: «На стрільця і звір лежить. Може, я твоя здобич?!» Той знизує плечима: «Чом би й ні!» — і розряджає свій штуцер просто в неї: «Бабах!» Довго над лісом гуляла луна…

Свого часу цей анекдот про пóляка, хай яким він був бородатим, входив до золотого фонду наших жартів; як пісня, перевірена часом, він завжди викликав бурхливий відгук, та зараз відгуку не було — старий продовжував тихо вмирати. Він плакав, не роблячи жодної спроби бодай осміхнутися — він просто мав би зробити мені крок назустріч. Як же лікувати сміхом того, хто лікуватися не хоче?! А я допитуюся: «Що вийде, якщо схрестити підора з маланкою?» А я допитуюся: «Яка різниця між собачим лайном та нігером?» А йому не стає краще. Тоді я прикидаю, а може, рак вже й до вух добрався. Воно ж як: коли присів на морфій та на все таке, ти, звісно, стаєш глухим до всього іншого. Тож, аби просто перевірити, чи чує він мене взагалі, я схиляюся майже впритул до його зарюмсаного, як у немовляти, обличчя і питаю: «Яка різниця між чорницею і черницею?» І, не дочекавшись на відповідь, мабуть, занадто голосно як для такого закладу, волаю на всю католицьку богадільню: «Черницю можна трахнути!»

У розпачі я розливаюсь соловейком про усяку гомосячину, про мачо і мучачу, маланців і маланок — словом, пробую усі дійові курси лікування, відомі сучасній медичній науці, але старий ішов від мене не прощаючись. Людина, яка все довкола перетворила на великий анекдот. Той факт, що він навіть не огризається, лякає мене мало не до втрати мови. І з переляку я горлаю як навіжений: «Тук-тук!» І коли не чую відповіді, то для мене це рівнозначно тому, що старий втратив пульс. Я волаю: «Тук-тук!»

Я горлаю: «Навіщо екзистенціаліст переходить дорогу?!»[15]

А він тихо переходить у інший світ, так і не давши мені відповіді на самі екзистенційні питання. Він полишає мене тоді, коли я відчуваю себе бовдур бовдуром. У розпачі я хапаюся за його обм’яклі, наче чужі, посинілі пальці холодної-холодної, немов крижаної, руки, та він навіть і не здригається, коли я по синій льодяній долоні проводжу «Джой базером»[16]. Я горлаю: «Тук-тук!» Я волаю: «Чому? Чому стара пішла з сім’ї, чому залишила чоловіка з чотирирічним сином?»

Ніщо не вбиває жарт дужче, ніж просто попросити у старого пояснень, бо саме це і вийшло — саме цієї миті він і перестає дихати. Серцебиття припиняється. На моніторі — суцільна ізолінія.

Отож-бо, здоровий йолоп, котрий глупої ночі сидить біля ліжка в лікарняній палаті батька, вдається до найдотепнішого, як йому здається, аналога тих електродних прасок, що їх лікарі використовують, аби зупинити серцевий напад, до сміхового відповідника того, що цілитель Робін Вільямс застосував би до вас у покої клоунської невідкладної допомоги: такий собі дефібрилятор «Три бовдури»; так от, цей йолоп бере великий-превеликий бутафорський кремовий торт, змащений зверху грубим-грубезним шаром збитих вершків, такий, яким не погребував би і сам Чарлі Чаплін, якби його покликали рятувати ваше життя, і підносить цей торт високо-високо над головою, наскільки рук вистачає, і опускає його вниз, блискавично, як той баскетболіст, якому вдається слем-данк[17], або той поляк, що як грім серед ясного неба розряджає свій штуцер — бабах! — просто старому в рот.

І попри чудодійну, добре задокументовану цілющу силу комедійного мистецтва, мій старий відходить, залишаючи під собою пляму кривавого лайна.

Ну, взагалі-то, це, мабуть, виглядало значно кумедніше, ніж я оце розповідаю. І якщо ви в цьому місці не регочете, то не картайте мого старого. Його провини в цьому немає. Провину я цілковито беру на себе, бо такий же з мене балагур. Знаєте, як буває: там солі не досипав, там перцю не додав, ударний рядок не підготував і — щонайкращий дотеп нанівець. Далеко по приклад ходити не треба. От і я пішов до тієї перукарні, де й розповів їм, як відходив мій старий і як я намагався його відживити, аж до самого торту з вершками, та й про торт повідав не криючись; не втаїв і того, як службовці шпиталю викликали гевалів-охоронців, і ті перепровадили мене до палати для пацієнтів з певними відхиленнями на невеличкий тридобовий карантин. І що ж? Навіть розповідаючи цю, найбожевільнішу, частину всієї історії, я, здається, її запоров, судячи з того, як ті дідугани з перукарні мовчки подивилися на мене. Я їм про те, як проводжав старого в останню путь не тільки поглядом, а й носом, бо той був з голови до ніг увесь у крові, лайні та збитих вершках, і не учути цього було неможливо, а вони, усі перукарі та їхні давні клієнти з їхньою тютюновою жвачкою, тільки дивляться на мене і хоч би хто «хе-хе» сказав. І тоді, як і багато років тому, в цій самій перукарні, я закидаю: «Тук-тук!»

Перукарі заклякають з ножицями в руках. Старі шкарбуни завмирають зі жвачкою в роті.