Розділ «Тунель кохання»

На той момент її вже обшумовувала гаряча, як окріп, мильна піна, припікаючи зусібіч їй шию. Згори опускалися важкі замшеві ремені, щоби батожити її.

— Рухаючись зі швидкістю слимака, — каже вона. — Вони були наче шлункові війки. Ніби я якась їжа, яку треба перетравити.

Вона спробувала розстебнути на собі ремінь безпеки і тікати, але чвирк шампуню під високим тиском засліпив її. Очі пекло. Новий чвирк шампуню, потрапивши до розкритого рота, заглушив її крик. Вона навіть не була в змозі роздивитися, що її б’є, але відчуття було таке, ніби це дикі звірі пазурями обдирають шкіру їй з обличчя і шиї. Верткі щітки ґрунтували милом її відкриті рани, і це вчувалося немов соляна кислота.

А той молодик, за якого вона планувала виходити заміж, він волав:

— Ти думаєш, ніби шлюб мусить бути довічним щастям та гараздами. Аж ні, він більше схожий на це!

З того, як він харкотів словами, вона здогадалася, що вікно в нього також відчинене і він запланував утопитися, сидячи поряд з нею. Вона уявила, як цей тунель їх випльовує в кінці: два розкислі трупи. Кашляючи водою, він прокричав:

— Якщо ти думаєш, що з мого боку це просто підлість, то насправді я роблю тобі величезну послугу.

Переповідаючи про той біль, вона сказала, що не було жодного заперечення щодо його нестерпності. Щось їй підказувало, що він влаштовував такі екскурсії й раніше, з іншими жінками, і саме через це він досі залишався холостяком.

А тим самим часом хапливі щелепи підчеплювали її довге волосся, видираючи його з корінням із голови. Її споліскувало повенями крижаної води. Це було схожим на тортури. На занурення відьми. Це було схожим на притоплювання[241], коли не мається й секретів, щоби їх виказати. Засліплена і в муках, вона відчувала, як він страждає поруч з нею, і це було її єдиною втіхою. Чистильні щітки поступилися місцем бездушним роботам, які зарядами розтопленого «Черепахового воску» почали смалити просто їй у вуха[242]. Вона перестала чути будь-що, окрім ревіння механізмів. Хапка, шкреблива, безмозка машинерія роздирала на ній її улюблену блузку.

А її наречений, він продовжував кричати.

— Ти і я, — кричав він. — У нас разом ніколи більше не буде першого сексу!

Вони продовжували котитися вперед. Неможливо було рухатися швидше. Так само як і зупинитися чи поїхати назад.

Він кричав:

— Коли ми одружимося, ми казатимемо одне одному такі слова, які тут і зараз смакували б нам, як шоколадні тістечка.

Після «Черепахового воску» їх репіжили велетенські валкові швабри. Громові урагани повітря товкли і розтягували їм обличчя. На той час вона почувалася, як щось викинуте на берег штормом. Обоє вони стали напівлисими. Волосся, яке на них залишилося, сяяло білим блиском від мила і воску.

— Ось що мене змушує згадувати цей масаж, — каже вона мені. — Не ображайтесь.

Вона то отямиться, то спливає геть. Я відчуваю це за тим, як уповільнюється її дихання. Це не злочин, але я вже подумки готую версію, яку розповідатиму поліції. Щоб утримати її притомною, я питаюся:

— То чим вам з душі верне сітарна музика?

Її перший наречений, він її навіть пальцем не торкнув, але отакою вона вигулькнула після тієї автомийні: побитою, подряпаною і обпеченою. Волосся, яке в неї залишилося, було зваляним, сплутаним. Цівка гарячого «Саймонайзу» збігала їй між грудей[243].

Дуйки на виїзді, немов високопотужні вентилятори, вдарили її пекучим повітрям. Те гудіння, воно рикало неначе на кінець світу. Неначе на тебе чхає Бог.