Розділ «Містер Елегант»

Знову ж таки, черговий слизький косогір. І не питайте в мене, звідки я знаю. Тиша. Тиша, і вимикаються прожектори, натомість настає яскраве світло, це Попелюшка обертається на голого, оскаленого, наолієного і спітнілого парубка з його занадто наближеним до вашого обличчя й водянистого десятидоларового «Білогвардійця» пенісом[210].

Як зазначено у тренінг-брошурі «Диких Рицарів»: Містер Елегант робить свій вихід, вручаючи троянди переднім столикам. Він танцює зроблений Джоєм Негро клубний мікс «Зачарованої» Рейвена Мейза[211]. Хапка пісня на три хвилини сорок дві секунди. Потім він пересувається до краю сцени і танцює одну коротшу високоенергійну пісню, щоби виманити складені гроші. Він працює на краю сцени і в залі, треться в них на колінах, приймаючи грошові винагороди. Він залишається поза сценою лише на одну долю такту до початку «хапкої пісні полісмена».

Наступний вечір у Спокені, те ж саме. Потім Венечі. Пендлтон. Бойсі.[212] Робота така проста, що навіть безмозкий, безсердечний паразит може її виконувати.

Містер Елегант любив доларові винагороди і номери телефонів. Телефонні номери, написані на доларових банкнотах. Телефонні номери на обривках паперових рушників, підмотані під еластичні шворки його чорних стрингів. Усю дорогу, аж до самого Солт-Лейк-Сіті[213].

Не питайте, звідки я це знаю, але є люди з синдромом Мілроя, де в них у нижніх кінцівках зовсім не розвиваються лімфатичні вузли, і в підсумку вони мають ступні, як валізи, при ногах завбільшки як стовбури дерев[214]. Або циклопія, де народжуєшся без носа і з обома очами в одній очниці.

Містер Елегант, пипки на грудях у нього видавалися занадто маленькими і блідо-рожевими, а отже, щоби зробити їх набряклими, великими і червоними, він навчився їх підмальовувати дечим, отим, що називається «Ліп плампер»[215]. Це таке у флаконі і з маленьким пензликом, як той що для лакування нігтів, і, коли ним помастиш собі соски і головку члена, вони набрякають, дуже більшають. Містер Елегант підкреслював «пральну дошку» своїх черевних м’язів, прорисовуючи улоговини між ними тушшю. А потім, щоб його живіт не був схожим на хрестики-нулики, підтирав там серветками.

Якщо він у ванній кімнаті якогось мотелю виколупував одну зі своїх синіх контактних лінз і дивився на себе в затуманене парою дзеркало, атож, він усе ще міг правити за двадцятичотирьохрічного. Але між Білінгсом і Грейт Фолз[216], між «Пожежником», який ділиться з усіма своїми лобковими вошами, та «Солдатом», який хропе, Містер Елегант почувався зношеним. Уже перед Солт-Лейк-Сіті його мариновані яйця обвисали.

Містер Елегант козирем виходив з оберемком червоних троянд. Так само у розривному смокінгу, він дарував троянди, потім брався за ґудзики своєї плісованої сорочки. Єдине, що в Солт-Лейк-Сіті виявилося інакшим від Карсон-Сіті, Ріно або Сакраменто[217], — це те, що після того як смокінг було розірвано, після того як Містер Елегант уже вписувався в другу пісню, усміхнений і не забуваючи тримати своє лобкове волосся віддалік напоїв гостей, відзначаючи собі, як з гаманців і дамських сумочок дістаються банкноти, як на старих чеках з банкоматів пишуться телефонні номери, між його падінням на повний шпагат, поверненням на рівні перфектним стрибком зі спини і сальто з повним обертом у повітрі, на другій хвилині і тридцять шостій секунді кавера пісні «Тримайся живим» у виконанні «Ен-Транс» (4:02)[218], — усі ті обличчя, і напої, і долари почали туманитися. Містер Елегант високо і пружно підтягнув великими пальцями еластичні шворки в себе на стегнах — перед тим як зробити перекид, — присів, підстрибнув… і це все, що я пам’ятаю.

На той випадок, якщо ви цього не помітили, музика припинилася, а я все ще тут, трясу перед вашим обличчям своїм членом. Немов я за весь цей тривалий час так нічого й не навчився.

Що за виродок.

З найранішого, що я пам’ятаю, в мене був «синдром застиглого погляду», один з різновидів темпоральної скроневої епілепсії. Як мама з татом балакають до мене, а я застиг. Зір затуманений. Я чув голоси моїх батьків, як вони прохають мене звернути увагу, можливо, клацають пальцями в мене перед обличчям, але сам не міг ні заговорити, ні поворухнутися. Дихати — ото й усе, що я міг робити десь з півхвилини, які здавалися мені цілою вічністю.

Вони водили мене на МРТ і ЕКГ. Я не міг кататися на своєму велосипеді, окрім як порожніми вулицями. Я видирався на дерево, а в мене туманився зір. Я приходив до тями на землі, і друзі питалися, чи зі мною все гаразд. Якось під час шкільної вистави немовля Ісус, Марія, Йосип, шестеро пастухів, три верблюди, янгол і двоє інших царів чекали, як здавалося, цілий рік, поки я стояв застиглий з підношенням ладану, а місіс Роджерс, вихилившись із-за лаштунків, шепотіла: «Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок… Я дарую тобі оце!!»

Але за десять років приймання «клоназепаму» все те у мене загалом зализалося.

Проблема тому, що в Карсон-Сіті збіг термін мого рецепту. Ще й моя втома все погіршила. Алкоголь, сигарети, виснаженість, гучний галас — всі фактори ризику. У Солт-Лейк-Сіті мене вхопило те, що називається тоніко-клонічним нападом, народ ще називає це великими епілептичними корчами. Очуняв я лежачи у верескливій машині «швидкої допомоги», якраз вчасно, аби побачити як якийсь технік-лаборант запихує собі до гаманця товсту пачку просякнутих сечею однодоларових банкнот і, хитаючи головою, промовляє:

— Ох же ж і Містер Елегант…

Мене утримувала застебнута ременями ковдра, я чув сморід лайна. Я запитав у техлаборанта — що трапилося? І він, засовуючи гаманець собі до задньої кишені, відповів:

— Приятелю, краще тобі не знати…

На той час коли мене випустили зі шпиталю, трупа № 11 вже була у Прово[219] — з новим Містером Елегантом, якого туди послали для зустрічі з ними просто на місці. У «Мотелі 6», де ми були зупинилися перед тим виступом, вони там залишили мою валізу[220].

Приходила одна працівниця соціальної служби, сідала біля мого ліжка, розказуючи, що мозок є нічим іншим, як постійним циклом електричної активності, що напад корчів — це як електростатичні перешкоди в атмосфері, як гроза в людській голові.

А я їй: