Розділ «Принц-жабеня»

Ітан — втрачена ланка, що не бажає бути втраченою. Він каже:

— Я те, що йде між людськими істотами і тими, хто прийдуть потім.

Мона вже більше не заведена. Але вона не боягузка. Її зачепило гачком цікавості. Вона повертається назад на ліжко і, підібгавши під себе колінка, зіщулюється перед Ітаном, котрий там так і стоїть. Вона відгортає волосся собі з обличчя. Її циці, пипки на них уже стали плескуватими. Він розстібає верхній ґудзик в себе на джинсах.

Ітан каже:

— Я не перший науковець, який сам собі слугує за піддослідного пацюка.

Відтягуючи донизу бігунок зіпера, він намагається зчитувати реакції Мони. Щось воно йде недобре. Він розпочав так повільно, викладав свої ідеї так поступово, але те, що бачить Мона, вже стерло будь-яку наукову раціональність з її обличчя. Очі в неї робляться круглими. У неї відвисає щелепа. Єдине, що вона видає, — це кволий, тремтливо спазматичний звук «ох».

— Мій метод, — намагається пояснити Ітан, — полягав у нанесенні крихітних проколів для інфікування кожного з них іншим зразком. — Він докладає зусиль, щоб залишатися резонним і не реагувати на вираз її обличчя. — Як на курсі з біології. Як Грегор Мендель з його горохом? — промовляє він з надією. — Я сам собі дослідницький садок.

Саме так мусив би почуватися той перший татуйований печерний мешканець. Чи навіть принц Альберт, коли всі на нього дивилися у спортивній перевдягальні середньої школи, думаючи — от же скажений придурок; не розуміючи, що принц Альберт є блискучим зачинателем нових трендів і за кілька років від сьогодні всі бажатимуть собі такої ж штуки[112]. Та ж ні, мабуть, кожний тупий футболіст витріщався з роззявленим ротом на принца Альберта так, як оце зараз витріщається Мона, ще й уся кров відпливла їй зі щік.

Попри те що він її так ретельно підготовляв, Мона не робить нічого, окрім як зирить Ітанові між ніг. Тим часом як він намагається пояснювати свій науковий метод, обличчя у неї застигає ніби в безмовному сміху. Як перлінг, як багато інших форм тілесних модифікацій, його мета полягала у підвищенні сексуальної чуттєвості. Усі ті пані вакциновані, то яке має значення те, що якийсь парубок тепер інфікований? Він засіяв свої дослідницькі ділянки і спостерігав, що може прорости. Ті дрібні проколи були дрібничкою. То було легшим за татуювання. Менш болючим, ніж пірсинг.

Коли з його шкіри продзьобнулися перші результати, вони утворили грядки маленьких пуп’янків. Гарненьких — майже. Як на фермі старого МакДоналда[113]. По всьому ньому простягнулися низки делікатних новонароджених бруньок, занадто крихітних, щоби їх розгледіти без збільшувального скла. Коли ті маленькі бруньки почали зростати, Ітан нарешті побачив, чому їх називають Бурдейною капустою. Після того як вони піднялися, побільшали і його хабоття кругом взялося рядами маленьких бульбастих бульбочок, Ітан зрозумів, чому інша їх назва — варена кукурудза.

Мона, уклякла на колінках проти його стіп, позирає на вікно. На замкнені двері. Стоячи з розставленими ногами, нависаючи над нею, Ітан каже:

— З наукової точки зору ти мусиш визнати: вони чарівливі.

Деякі з них були червоними. Інші рожевими. Яскраво-рожеві росинки плоті. Ще інші видавались темнішими — лавандового кольору висипи, що кратерами вивергаються з висипів фіолетових. Декілька, що були блідо-білими, зростали більшими, телескопічно висуваючись назовні. На заняттях з мікробіології вони вивчали про вірус, що той є не живим, ні мертвим. Технічно тобто. Наука не впевнена, чим є вірус, окрім того, що це частка нуклеїнової кислоти у білковій оболонці.

Годі й казати, що тепер, аби відлити, він мусить сідати.

І це чергова гарантія того, що дамські органи Мони геть просохли.

Знову і знову Ітанів тато повторює йому, що він розумака собі на шкоду, але він знає, що цього разу не той випадок. Щойно він зможе удосконалити свій процес, він його запатентує або оформить на нього авторське право або ще шось, і це зробить його родину багатою. Ітан винайшов такий безпечний і ефективний спосіб нарощування й індивідуального формування чоловічого хабоття. Світ уторує битий шлях до його дверей.

Проблема в тому, що Ітанів садок розростається. Навіть зараз цей сад дедалі буяє. Це вже більше не качан вареної кукурудзи. Це ціле кукурудзяне поле. Це не просто дослідницький садок, більше ні. Це цілий ліс наростів і ґуль. Там, унизу, скупчення бородавок таких фіолетових, що аж чорних. Жирні папіломи пускають парості, що галузяться як вусики, аж поки не формують джунглі, які звисають на півдорозі до його колін.

Ці висячі сади, що теліпаються в Ітана між ногами, вигляд вони мають кошлатий, гороїжачись ґульками, котрі спливають зі спинок більших шишок, які повисли з купин миршавої плоті. Вони утворюють конусовидне гроно сталактитів, звільна опущене плетиво, що провисає наче якась важка драперія. Зсередини цього тороччя аберантної клітинної рослинності повільно спливають хлипкі прядива сім’яного слизу, безбарвного, мов павуча слина, які будь-який порух, чи подих, чи глухий удар серця запускає в маятникове колихання туди-сюди.

І якимсь чином воно — ці слизисті нетрі — воно може вчувати Мону. Воно чує дух її циць, воно відчуває жар її голої шкіри. Так, як воно вже було відчувало Ембер і Венді. І воно розростається, краде кров, що нормальним чином мусила б надходити до Ітанової кори головного мозку. Воно узурпує його нервову систему. І, розростаючись, воно стає якимсь чудовиськом, що випускає м’ясисті пагони й вусики, і невдовзі решта Ітана, первісний Ітан, починає чахнути й мізерніти. Це чудовисько примножується, бубочки вилуплюються з бородавок і, набрякаючи, плинуть деінде з відгалуженнями пагонів бубнявіючої плоті. Воно поширюється з кров’ю і лімфою, аж поки все, що залишається від Ітана, не стає якимсь зібганим, змиршавілим послідком, присілим посеред пістряво-червоної, бородавчато-брукованої спини цього чудовиська.

Воно дибиться над Моною, чужинне і бездумне. Ітан, не важливіший за якусь плямку на шкірі, губиться поза гузном цього чудовиська. Не більш значний для Мони, ніж її Засмоктане Мишеня.