Розділ «Частина друга Загублена фібула»

Перед відчиненою шафою стояв стілець, а на підлозі громадилися гори одежі. Виглядало десь так, ніби хтось одним великим рухом спорожнив цілу шафу. Шкарпетки валялися поміж футболками й джинсами, а поруч були розкидані труси всіх кольорів та відтінків.

— Сили небесні! — прошепотів Йоганнес.

На якийсь момент йому здалося, що Нісс і Моа задихнулися під тією горою одежі, яка їх привалила. Але потім в одну мить збагнув, що тут відбулося насправді.

Кинувся на кухню. Тихо грало радіо, холодильник стояв відчинений.

— Вони ушились! — вигукнув Йоганнес. А тоді зачинив холодильник.

— Чого розкричалась? — люто просичав Нісс. — Хочеш, щоб усі на нас дивилися?

Його потоком обтікали люди, що квапилися до будинку пам'яті, але навіть у тій густій юрбі він виразно бачив Моа, як вона, з широко розплющеними від переляку очима, притискалася обличчям до величезного вікна. Їй треба було тільки трішечки озирнутись, аби знову його побачити.

Якийсь чоловік із портфелем, поспішаючи, сильно штовхнув Нісса, відкинувши того вбік, і злякано роззирнувся, не розуміючи, на кого наскочив. Але чомусь не вибачився.

— Падлюка! — гукнув Нісс. Потираючи забиту руку, він тугіше стягнув пояса й вище підсмикнув сорочку. — Достоту, як люди з переказів!

— Ага, ось ти де! — зраділа Моа. Вираз її обличчя був куди більше збентежений, ніж учора, коли вони тільки потрапили до світу людей. — Де ж ти був, Ніссе? Мені здалося…

— Якийсь чоловік наскочив на мене! — пояснив Нісс. — І далеко мене відкинув! — Він люто вдивлявся у потік чоловіків і жінок, які, не помічаючи двох малюків, оббігали їх і заходили до будинку пам’яті. — Негайно забираймося звідси. Нас тут розтопчуть — і стане з нас два млинці.

— Он воно що, — пробурмотіла Моа. Але вигляд у неї був усе ще збентежений.

21

На пристані було велелюдно. Дарма що весна щойно починалася і була середина тижня, юрби радісних туристів поспішали від станції метро через міст до причалів, аби сісти на котрийсь із катерів та об’їхати гавань або на пароплавчику здійснити невеличку прогулянку Ельбою вниз. Із корабельні навпроти долинало важке гупання молотів по металу.

Йоганнес відчував велике полегшення. Пробіг повз пароплав, що чекав на гостей, а ті з них, котрі вже опинилися на його палубі, чудувалися з трьох його височезних щогл або зазирали під палубу, цікаві, як то капітан із командою за давніх часів спали в трюмі.

Там, де товклося так багато людей, Йоганнес почувався впевнено. У кишені штанів він міцно стискав рукою три купюри, які хотів від нього Кевін: кишенькові гроші за три тижні. Наразі, перебуваючи серед юрби, він міг не боятися. Бо тут Кевін нізащо не насмілився би заподіяти йому щось лихе.

Перед старим тунелем стояло авто, дожидаючи підйомника, котрий, як і сто років тому, поволі здіймався вгору на сталевих тросах. Йоганнес став поруч і якийсь час спостерігав, як машини заїжджають до кліток підйомника. Так, він учинив розумно, що не послухав Ліни й не довірився директорові. Відтоді він увесь час мусив би боятися Кевінової помсти. П’ятнадцять євро — великі гроші. Так жаль віддавати їх Кевінові! Але справа того варта.

Хлопчик зайшов за ріг будівлі, де за входом, прикрашеним бірюзово-золотистою мозаїкою, дочекався ліфта для пішоходів. Крім нього, до кабіни не зайшов ніхто. Він натиснув на кнопку, ліфт поповз униз.

Двері відчинилися. Тут-таки, поруч, із клітки підйомника виїхало авто й зникло в тунельній трубі праворуч, глибоко під річкою. Йоганнес поволі рушив до лівої труби.

Гуркіт двигуна, страхітливо побільшений викладеною кахлями тунельною трубою, віддалявся. Позаду, ривками, рушили два підйомники, повізши нагору дві автівки, прибулі з того боку Ельби. Йоганнес зробив глибокий вдих. Посеред тунелю з'явилися три знайомі постаті. Міцніше стис у руці гроші й рушив до Кевіна.