Розділ «Частина друга Загублена фібула»

Йоганнес навіть не розчув, що відповів молодик. Він притисся до сталевих дверей і тільки молився, щоб світло більш ніколи не ввімкнулось.

Але наступної миті пан Покашиїнський вирячився просто йому в очі.

— А це що тут таке! — гаркнув Покашиїнський, і його обличчя побуряковіло. — Шпигуєш? І що тобі тут винюхувати?!

Він спробував однією рукою схопити Йоганнеса за барки, але плити, які він при цьому поставив одним краєм на стегно, посунулись, і довелося йому знову підхопити свою ношу обіруч.

— Я тільки хотів… — прошепотів хлопчик.

— Пошпигувати! — визвірився пан Покашиїнський. — Щезни! Геть звідси!

І Йоганнес кинувся навтіки. Лише на сходах йому спало на думку, що в тому самому ряду знаходиться й Бріттин підвал. Він міг би просто сказати, що хотів узяти пляшку кока-коли.

Молода красуня йшла швидко, тож двом медлевінґерам доводилося напружувати всі сили, аби не загубити її серед вуличної метушні.

— Чи ти колись думала, що на світі існує стільки людей? — розгублено запитав Нісс, міцніше стискаючи руку Моа.

— Я вважала, що людей не існує, — відповіла Моа. — Тому й не морочила голови думками, скільки ж їх є на світі. — Раптом вона зупинилася. — Меблі! — вигукнула, показуючи на одне з величезних вікон, які у всіх будівлях на цій вулиці сягали самої землі. — Щоб люди хотіли отак жити! Коли всяк може заглянути тобі в тарілку!

— Ходімо! — сіпнув її Нісс. — А то загубимо нашу маму!

Отак біжучи, вони лише мимохідь помічали, що майже у всіх тих величезних вікнах стоять дивні подоби людей, без голів, а то й без ніг, і всі в таких кумедних кривих позах, усі одягнуті й прикрашені маленькими табличками, на яких видніли понаписувані цифри.

— Як ти гадаєш, що воно таке? — запитала Моа. — Статуї?

— Очевидно — а що ж іще це могло би бути? — пирхнув Нісс. — Можливо, це в них такий тут священний гай, чи що.

— І які ж вони побожні! — чудувалася Моа. — Юрбами там кружляють! Куди побожніші за нас! Отут, либонь, непогано було би стати лі-феєю…

Жінка-мама несподівано зупинилася перед стовпом з барвистими ліхтариками, і Нісс із Моа мало не наскочили на неї. Наче чарівна рука враз зупинила всі самохідні візки, тож двоє медлевінґерів перейшли слідом за мамою, серед великого гурту людей, на другий бік вулиці.

— І всі ті статуї за склом! — не могла надивуватися Моа, коли вони, опинившись на другому боці вулиці, легким підтюпцем подалися далі за мамою. — Слухай, чом би й нам такого не поробити? Але чому вони без голів?

— Декотрі з головами! — заперечив Нісс і показав на вікно, попід яким вони саме пробігали. Вікно виявилося таке довге, що йому кінця не було видно. — Є навіть статуї дітей!

Моа вдарила себе по лобі.

— Це не священний гай, Ніссе! Це можуть бути пам’ятні місця їхніх небіжчиків! — Тут вони перегнали якогось чоловіка, що насилу ступав, спираючись на паличку. — Це, либонь, якось пов’язане з їхньою вірою! Можливо, ті, що померли в гріхах, отримують статую без голови?