Розділ «Частина друга Загублена фібула»

— Справді? — перепитав Йоганнес. Якщо Нісс і Моа досі ще не повернулися, то це тривожно. Хтозна, як їм повелося в мандрівці містом. Адже все тут їм чуже, незнане й моторошне…

— Я маю моторного човна, — провадив пан Їделунґ. — Не дуже класний, щоб ви не мали ілюзій. Я й тебе від щирого серця запрошую! Наступного понеділка, коли в неї вихідний. Подумай!

— Дякую, — кивнув Йоганнес. А тоді відчинив двері помешкання.

«Звичайно, дуже мила пропозиція, — подумав хлопчик. — Але чи потрібні Брітті ці постійні зустрічі? Треба це проконтролювати!»

— Слухай! — прошепотів чоловік. — Я знаю, що твій син — золотяр! Ти хотів мене ошукати, хранителю історії!

Антак забився в куток, затуливши обличчя руками.

— Я тебе не битиму! — шепотів далі чоловік. — Я б’ю тільки тоді, коли немає іншого виходу. А твого сина, Торіла, я ніколи не вдарю. Подумай, як би ми зажили, ти і я! Приведи мені його! Приведи його!

Антак не відкривав обличчя.

— Не журися! — вмовляв чоловік. — Даремно ти потерпаєш через свого сина — це безглуздо. Ми заживемо в розкошах! Подумай добре.

Антак так і не подивився на нього, і чоловік замкнув двері.

22

Йоганнес прокинувся від якогось дивного звуку. Вже розплющивши очі, переконався: до ранку далеко. У кімнаті панувала темрява, і тільки смуга світла від вуличного ліхтаря лягала, пробиваючись у щілину між гардинами, на килим.

Тільки подумав: приверзлося уві сні! — як почув це знову. Хтось шпурляв маленькі камінчики у його вікно.

Йоганнес вискочив із ліжка. Майнула думка: «Брітта забула свого ключа!» — і тут-таки відкинув це припущення, бо вона, звісно, подзвонила б у двері. Тож, не вмикаючи світла, аби краще роздивитися, хто там намагається його розбудити, відсунув гардину.

Вони стояли під вікном: Моа шукала й підносила Ніссові камінчики, а той кидав їх у шибу.

Йоганнес розчахнув вікно.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Я відчиню двері!

Біжачи босоніж по східцях до дверей під’їзду, хлопчик відчував на душі велике полегшення. Звісно, він був радий, що Нісс і Моа повернулися не тоді, коли Брітта була ще вдома. Але коли ліг, від жалю довго не міг заснути. Вони ж такі крихітні, а перед тим іще двоє з їхнього народу загубилися десь у світі людей.

— Швидко заходьте! — прошепотів Йоганнес. Холод дерся йому по ногах усе вище й вище.

Із того, як Нісс і Моа ніби з останніх сил перелазять, ставши на руки й коліна, зі сходинки на сходинку, видно було, що вони геть виснажені.