Розділ «Частина перша З дороги — і в дорогу»

— Знову всі вмиратимуть зо сміху, — сказала дівчинка. — Перекажи йому мої слова. Геть усі сміятимуться.

Нісс зіщулився.

— Не сміятимуться, якщо ті штуки запрацюють, — мовив невпевнено.

Моа постукала себе по чолі.

— Еге ж, якщо! Якщо би свині вміли літати, то були б вони метеликами.

Ніссові зовсім не хотілося базікати про свиней та метеликів. І про батька також.

— Я теж міг би тебе запитати: що ти тут робиш? — змінив він тему розмови. — Тут, посеред гаю. Ба біля кипарисів. Цікаво було би довідатися.

Тут Моа знітилася, це він достеменно бачив, але наступної миті випросталася, ніби хотіла враз підрости.

— Рано чи пізно мені таки доведеться стати лі-феею. І тут колись буде моє робоче місце! От я й ознайомлююсь, так би мовити. Знайомлюся з майбутнім місцем праці. — І метнула в хлопчика швидкий погляд. — Але щоб ти цього ніде нікому не розповідав! — наказала. — Передусім моїй матері.

Дев’ять оголошень, що лишилися, Нісс знову скрутив у рурку й поволі рушив до села.

— А чому ні? — здивувався він.

— А тому! — відказала Моа. — Тому що, знаєш… мати боїться, щоб я не заходила далеко. Сама. Адже тут таке пустельне, моторошне місце. Досить моторошне.

— Дурниці! — спантеличено бовкнув Нісс.

Ніхто в краї нічого не боявся, принаймні не таких речей. Ну, звісно, колись давно були такі часи, коли дорослі мусили потерпати за дітей, якщо ті десь затримувалися; часи, коли люди людям чинили таке, чого нині ніхто вже навіть не годен собі уявити. Але все це давно минуло, перетворилося на бувальщини, що їх старші брати-сестри моторошними голосами переповідають меншим дітям, коли ті смерком повмощуються на пісочку перед хатою, сподіваючись, що мати про них забула і ще довго-довго не кликатиме до світлиці вечеряти й спати.

Ніхто й не знав, звідкіля приходять ці чутки, і Нісс не був певен, чи не походять вони з тих геть прадавніх часів, коли медлевінґерів ще не було в цьому краї. Якщо тільки це взагалі правда, а не якісь там баєчки, як, скажімо, оповідки про драконів та відьом, про чарівників і велетнів, адже зрештою ніхто не сумнівається, що то просто вигадані істоти.

— Дурниці! — ще раз повторив Нісс.

— А Ретяк? А Айлісс? — сердито нагадала Моа. — А Артабак?

Нісс тільки плечима здвигнув. Справді, торік восени цих трьох знайшли за селом, недалеко від священного гаю. Вони собі там лежали й начебто міцно спали, а коли прокинулись, ніяк не могли пригадати, що з ними сталося перед тим, як вони позасинали. Вони йшли чи то на поле, чи то до палацу, чи то у священний гай — оце й усе, що могли пригадати після пробудження.

Жоден із тих чоловіків не був поранений, і медлевінґерські мудреці разом із лі-феями взялися дослідити цю пригоду й дійшли висновку: сталося, либонь, якесь прикре, але, на щастя, нетривале отруєння. Чим? Це ще треба було з’ясувати…

Але опісля нічого подібного більше не траплялося.