Розділ «Частина перша З дороги — і в дорогу»

— Іди, Поллілі, паць-паць! — знову покликав він і простяг морській свинці морквину. Поллілі принюхалась.

— Сьогодні ще ні, — відповів хлопчик матері. — Тоді довелося би весь час за нею наглядати, а я не маю стільки часу! Востаннє вона гуляла в неділю.

— Тоді вона це накоїла в неділю! — люто сказала Брітта, стаючи на вологу траву перед трояндами навколішки. — Ти тільки глянь!

Йоганнес поклав морквину на землю перед Поллілі й підійшов до матері. Чорна земля між голими кущами була розворушена. Висока, мало не до колін, купка ґрунту прикривала чималу нору.

— Мої троянди! — вигукнула Брітта. — Ти що, не розумієш, вони цього не витримають? Я ж тобі сто разів повторювала: випускай свою скотинку, тваринам теж треба жити й таке інше, але гляди, щоби вона не пошкодила моїх троянд! Б’юсь об заклад, вона просто поперегризала корінці, коли ті трапилися їй на дорозі, поки рила собі ту нору!

Йоганнес похитав головою.

— Це не вона, мамо! — заперечив син. — Точно не вона. Морські свинки не риють нір!

— Ага, не риють? — сердито перепитала Брітта, пригорщами беручи землю й засипаючи нею нору. — Хочеш сказати, що я вигадую?

— Та ні, я зовсім не кажу нічого такого! — відбивався Йоганнес. — Є, є нора, я сам її бачу. Але Поллілі ніяк не могла цього зробити.

Брітта пирхнула й випросталася.

— Ніяк не могла, кажеш? — перепитала мати. — А хто ж тоді, смію тебе спитати? Люди з п’ятого поверху — своєю пластмасовою суперлопаткою? Чи Дреґери, якраз перед своїм виселенням? А чи поштар уночі потайки проник на подвір’я через підвал, аби попересипатися пісочком? Ну?

— Польові миші? — обережно припустив Йоганнес. Хоч і знав: тепер тримайся!

— Польові миші! — повторила Брітта, ляснувши себе по чолі. — Не скажу, що в школі я завжди дуже уважно слухала нашого вчителя з біології, але, наскільки мені відомо, миші-полівки — це зовсім малесенькі звірятка, а ця нора — надто вже велика! Чи я помиляюсь?

— Ні, — похитав головою Йоганнес.

— То не смій мені випускати на волю ту звірюку! — звеліла мати. — Поки я житиму — не смій! Я так гарую коло цих моїх трояндочок, так виполюю бур’яни, привожу з села кінські кізяки на добриво…

— Може, кроти? — зробив іще одне припущення Йоганнес. — Дивись, мамо: якраз таку нору й міг вирити кріт! Отже, у нашому дворику завівся кріт!

Брітта обтрусила землю на колінах.

— Посеред міста — кроти! — вигукнула вона. — Авжеж, цілком логічно. Скрізь довкола сам тобі асфальт, бруківка, плити пішохідних доріжок, нижче — річка, але один кріт у нас таки завівся. Може, поясниш, де він тут узявся: попід землею аж сюди прорився? І звідки? З Люнебурзького заповідника?

Йоганнес задивився на купу свіжовиритої землі. Даремні ці суперечки, Брітту все одно не переконаєш. Але хто ж іще міг це зробити, як не кріт? Поллілі ніколи не рилася в землі — жодного разу за все своє морськосвинчине життя.

— Ще раз побачу, що ця твоя свиня скрізь бігає, — і більше їй тут не жити! — заявила Брітта. — Зрозумів, синку? Хоч як мені не шкода, але вона опиниться в зоомагазині. Тож її доля — у твоїх руках. — Двома пальцями мати провела по волоссю попід рушником, що все ще був на голові. — От уже й сухе. То зараз же і їду. Будь розумним хлопчиком, гарно повечеряй. І пороби уроки. Ти ж бачиш на прикладі рідної матері, як це важко: на старість надолужувати не засвоєну вчасно шкільну премудрість.