Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Цей молодий вершник — син нашої господині, він житиме тут у домі, поки вважатиме за слушне.

Потім старий звернувся до Вітіко:

— Це слуга Раймунд. Він був у лісі, де колов дерево, а тепер повернувся, бо вже сутеніє. Отже, ми троє доглядаємо будинок: я, слуга Раймунд і служниця Люсія. Поденниці, яких ми наймаємо, допомагають тільки під час великих робіт.

— А де живете ви, якщо відступили мені для життя простору світлицю цього дому, та ще й кімнату? — запитав Вітіко.

— У будинку ще вдосталь місця, — відповів старий. — Може, ви не знаєте, але ми ніколи не живемо у світлиці та кімнаті, я живу в покоїку, що навпроти світлиці, його вікно виходить на подвір’я, Люсія спить у кімнаті коло кухні, а слуга — у дерев’яній загородці в стайні. А є й інші місця.

— Якось пристосуємось, — мовив Вітіко.

— Ми служитимемо вам в усьому, чого ви потребуєте, — запевнив старий.

— Мартине, я багато не вимагатиму, — махнув рукою Вітіко, — і допомагатиму вам, де зможу, у вашій роботі.

— Це було б неправильно і несправедливо, — заперечив Мартин.

— Авжеж, неправильно! — підтримав його слуга.

— Та не сперечаймося, — мовив Вітіко, — якось воно буде.

— Так, так, — погодилась прислуга.

Потім слуга подав Вітіко руку і вийшов із кімнати.

Тим часом настав вечір. Вітіко з допомогою Мартина доглянув коня, поїв трохи юшки, яку принесла Люсія, замкнув двері світлиці, коли Мартин уже пішов, і ліг спочивати в кімнаті на ялицевому ложі.

Наступного дня вранці, тільки-но засіріло, Вітіко запитав Мартина, чи той може знайти йому взуття, в якому можна було б ходити по глибокому снігу. Мартин сказав, що так, і привів шевця, що виготовляв таке взуття. З принесених чобіт Вітіко вибрав собі пару міцних шкіряних чобіт із високими халявами, заплатив за них і одразу взувся. Споживши сніданок, який Люсія приготувала з молока та борошна, доглянувши коня, Вітіко, коли сонце вже показалося над сосняком, що ріс на схід від села, вийшов із кам’яниці й вирушив на прогулянку. Він пішов вузенькою стежкою до хат, пройшов між ними нагору, проминув церкву і став вибиратися на гору, де стояв червоний хрест. Він не знайшов стежки, тож був змушений чалапати по снігу. Вітіко йшов поміж синюватих кущів ялівцю, які де-не-де визирали з-під снігу, і зрештою добувся до червоного хреста. Там він проказав коротеньку молитву, а потім роззирнувся. Коло його ніг під горою лежало село зі сніговими покрівлями хат і хижок. Із коминів де-не-де курився дим. Далі внизу тягнулася видовжена біла поверхня долини. Вітіко знав, що там тече Влтава, але річки не бачив, усе було вкрите однаковим білим сніговим укривалом. Долину обступав густий ліс. На схід від хатин не дуже далеко від них ріс сосняк. Далі на південь від нього тягнувся широкий і могутній вкритий лісом гірський хребет, край якого, на відстані, певне, чотирьох годин ходу, вже видавався синюватим. Вітіко знав його дуже добре. То був ліс святого Хоми, на краю якого там, де був образ святого апостола Хоми, він стояв два роки тому з провідником Флоріаном, а потім спустився звідти до Влтави і хат Фримбурка. Вітіко довго дивився на ліс. Потім глянув на південь, на лісову стіну, по той бік від неї мав бути Айґен, звідки він вийшов разом із провідником Флоріаном. Потім Вітіко спрямував свій погляд на захід, на ще вищу лісову стіну, вряди-годи позначену скелястими хребтами, видними в ранковому світлі, десь там було Чорне озеро, на яке він із Вольфом дивився зверху і про існування якого з такої далечіні навряд чи можна було здогадатися. На півночі дуже близько до своєї гори Вітіко бачив лісову завісу, крізь яку проїхав учора верхи і за якою ген далеко лежала Прага, яку два роки тому він відвідав із наказу князя Собеслава і яку знову тепер покинув.

Вітіко, вволю насолодившись краєвидами, перехрестився перед хрестом, проказавши звичайні слова, і сліпучими снігами став спускатися вниз.

Наблизившись до хат, він пішов до маленької кам’яниці, що стояла коло церкви, зайшов усередину і ступив до кімнати. Там перед грубою книжкою сидів старий із сивою бородою. Коло грубки сиділа і пряла стара жінка.

— Радий бачити вас, вельмишановний пане, — промовив Вітіко, — я зайшов до вашої кімнати, щоб привітати й відвідати вас.

— Агов, Вітіко, — сказав старий, підводячись, — ти знову повернувся в Плану? Який ти гарний і свіжий! Щиро вітаємо тебе!

Бабуся встала від прядки, протерла своїм синім фартухом стілець і подала гостеві, щоб він сів. Вітіко сів.