Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Для мене це велика радість, — усміхнувся старий, — але як ви зможете жити взимку в лісі?

— Узимку, а може, й довше, — відповів Вітіко.

— Ну, тоді треба підготувати дім, — кивнув головою старий, пішов до дверей кімнати, прочинив їх і гукнув: — Люсіє! Люсіє!

Зайшла служниця, вбрана в коротку темну сукню зі зборками, білий фартух і білу хустку на голові. Запитала, чого старий хоче.

— Син господині цього дому житиме тут і взимку, і влітку, а можливо, ще й довше, — пояснив він. — Ти повинна зварити йому їсти, розпалити в печі й належно опорядити дім.

— Зараз розпалю, — відповіла дівчина, — поставлю страву на плиту, а коли все закипить, піду до Доротеїної Агати, щоб вона разом із сестрою допомогла мені прибрати в домі.

— Гаразд, роби, — мовив старий, і служниця вийшла зі світлиці. Потім старий звернувся до Вітіко: — Ми вже поїли, тож вам треба трохи почекати, поки вам приготують щось нове.

— Чекати не важко, — кинув Вітіко.

— А вас довго не було в цьому вашому домі, — зауважив старий.

— Що ж, тепер я вже тут, — сказав Вітіко.

— Нехай вам тут добре живеться, — побажав старий.

— Так, як тут є, буде добре й для мене, — мовив Вітіко, потім підвівся, відстебнув меч від пояса, поклав на стіл і додав: — Тут він мені, звісно, не знадобиться. — Згодом зняв із рук хутряні рукавиці й поклав коло меча. Знову сів на стілець і докинув: — Отже, я тепер тут.

Старий теж сів на стілець трохи поодаль від Вітіко й не запитував, звідки приїхав юний вершник. Вітіко теж нічого не казав, і отак вони сиділи якийсь час мовчки. Зрештою Вітіко заговорив знову:

— Нам треба далі подбати про коня.

Чоловіки підвелися й пішли до стайні. Вітіко помацав тварину рукою, чи добре вона охолола. Потім насипав їй у жолоб чистого вівса. Старий поклав чистої соломи про випадок, якщо кінь потім захоче лягти і спочити. Трохи згодом приніс йому ще й води. Потім чоловіки ще кілька разів навідувались до коня, аж поки остаточно подбали про нього.

Минула десь година після приїзду Вітіко, і в світлицю зайшла служниця з білим обрусом, зняла меч, шолом і рукавиці зі столу на лаву і накрила стіл обрусом. Потім поклала перед Вітіко дерев’яну тарілку і столовий прибор. Згодом принесла хліб, варену і копчену свинину, квашену капусту, галушки з житнього борошна і пиво.

Вітіко їв страви, поки втамував голод, і пив пиво, поки втамував спрагу. Потім зі столу прибрали.

Люсія відчинила двері, які вели в кімнату поряд зі світлицею. Прийшли ще дві дівчини з водою в шапличках, зі жмутками соломи та піском і почали терти підлогу. Впоравшись із цією роботою, відчинили вікна, щоб холодне зимове повітря висушило підлогу. Потім до каркаса, зробленого з ялицевих брусів і дощок, поприв’язували свіжу чисту солому, накрили її зверху полотном, а на полотно поклали солом’яний матрац і вовняні укривала та хутра, готуючи Вітіко місце ночівлі. Після цього зачинили вікна, посипали суху підлогу білим піском, запалили в грубці вогонь із ялицевих полін. Коли кімната нагрілася, туди перенесли плащ Вітіко, його меч, шолом і рукавиці, частину тих речей поклали на лаву, а частину — на скриню, що стояла в кімнаті. Зрештою вже й Вітіко запросили зайти до кімнати.

Вітіко перейшов до кімнати, а дівчата тепер заходилися терти підлогу у світлиці і прибирати в ній, протирати лаву, інші лави навколо печі, стільці та стіл. Як вони вже скінчили роботу, посипали підлогу піском, нагріли світлицю і прибрали свої причандалля, старий відчинив двері кімнати, вивів Вітіко і сказав, що обидва покої будуть його житлом, поки йому до вподоби жити в цьому домі.

Старий ще говорив, як до світлиці зайшов чоловік у короткому баранячому кожусі, в баранячій шапці і з сокирою на плечі. Старий сказав йому: