Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ну, тепер ти вже почастувала нас у своєму домі, — мовив Владислав, — і ми прощаємось. Дозволь мені, ясновельможна родичко.

Владислав підступив і поцілував Адельгайду в чоло. Потім став перед нею, та вона підняла вгору руки, поклала йому на голову і теж поцілувала його в чоло.

— Нехай Господь освятить усі твої дії, — промовила Адельгайда.

— Нехай твоя молитва лише забезпечить, що найкращі дійдуть до своєї мети, — відповів Владислав. Потім ще раз узяв Адельгайду за руку і обернувся, щоб іти. Тримаючись за руку князя, вона пішла поряд із ним аж до дверей. Потім обоє вклонилися, пустили руки, Владислав вийшов, Адельгайда повернулася в кімнату.

Від Гости Владислав зі своїми людьми знову поїхав до Праги. Прибувши до міста, послав вісників до панів Юрика, Богуслава і Здеслава. Коли всі троє приїхали до нього, сказав їм:

— Приготуйтеся ви, троє, і їдьте до міста Києва, там ви знайдете чоловіка з роду нашого святого Пржемисла. Це Оттон, син Оттона Чорного, сина Оттона Гарного, що був братом короля Вратислава. Після битви під Хлумецом, у якій його батько загинув від вояків Собеслава, він утік і вже не повернувся. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії і Моравії, переказує тобі своє вітання і звелів сказати: Оломоуцьке князівство належало твоєму дідові Оттонові, належало твоєму батькові Оттонові й належатиме тобі, третьому Оттонові. Їдь із нами і йди до князя Владислава, щоб він передав тобі твою землю. Я накажу приготувати листи, які ви маєте передати тому чоловікові. Тим часом оберіть собі супровід і впорядкуйте свої справи.

Троє чоловіків пообіцяли виконати все і вийшли з покою.

Потім князь послав посланців до панів Богдана, Сезими і Звеста. Вони прибули, і князь сказав їм:

— Вас, чоловіки, я прошу поїхати до Моравії до міста Зноймо. Там у князя Конрада живе первородний син покійного князя Собеслава на ймення Владислав. Скажіть йому: Владислав, князь Богемії та Моравії, переказує тобі з любов’ю та приязню, що, оскільки першим послам, які запросили тебе до Богемії, ти відповів, що охоче б приїхав, він просить тебе, щоб ти не погребував супроводом цих людей по дорозі до Праги, бо ж він тобі як брат, він дасть тобі те, чого вимагає твій статус і походження, і ти уславиш будь-яке місце, де захочеш оселитися. А якщо ти не приїдеш до нього разом із його людьми, він із жалем побачить, що ти неприязно ставишся до нього. Приготуйтеся, а потім візьмете листи, які напишуть йому.

Князь відпустив тих панів, і вони вийшли. А вже обравши собі супровід, спорядившись і отримавши листи, поїхали в Зноймо.

Місяць березень уже наближався до кінця, і в Богемію приїхала Ґертруда, наречена Владислава, сестра Леопольда, маркграфа Австрійського. З нею приїхав численний почет дам і панів. Там були Хунрад фон Ашпарн, Бруно фон Пузінберґ, Вернгард фон Брун, Гадмар і Альберо фон Хунрінґ, Генріх фон Ґундрамсдорф, Мархард фон Гінтберґ, Генріх фон Містельбах, Гартунґ фон Руенеґ і Вольфтріґіль фон Штайн. Князь вислав їй назустріч таке саме число людей, поїхали Начерат, Сміл, Бен, Зната, Мілота, Бартоломеус, Вецел, Дрслав, Домаслав і Стибор. Вони вирядились в усю пишноту, яку давало змогу забезпечити їхнє багатство, чекали процесію на кордоні й провели її до Праги. Там відбулися заручини, а потім князь Владислав і княгиня Ґертруда одразу поїхали у Вюрцбурґ, щоб сьомого дня місяця квітня зустрітися в тому місті з німецьким королем Конрадом, єдинокровним братом Ґертруди.

Владислав, повернувшись, поїхав із почтом по своїх замках. Приїхав у перший, оглянув, дав розпорядження. Потім у другий, теж оглянув і розпорядився, і так далі.

А Вітіко, попрощавшись із Сильвестром, поїхав на південь через містечка Добріш, Пісек і Нетоліце, аж поки добувся до великого лісу, що на півдні й на заході відокремлює Богемію від Баварії. Тепер на гіллі й на землі між стовбурами лежав сніг і часто дуже довго панувала зимова тиша. Вітіко заїхав у ліс і їхав по ньому. Подекуди він брав провідників. Опівдні третього дня, їдучи поміж дерев, Вітіко вибрався пологим схилом на рівну загострену, але безлісну гору, на вершині якої стояв червоний хрест. Вітіко проминув гору й під’їхав на південному схилі до церкви з високими вікнами, на червоно-бурій ґонтовій покрівлі її дзвіниці снігу вже не було. Навколо церкви на невеликій відстані від неї тягнувся мур. Від церкви земля полого опускалася на південь, і на тому схилі видніли два ряди хат і хижок. Позаду них і між ними ще росли лісові дерева. Далеко внизу простерлася гола долина, а по той бік долини здіймалася лісова стіна, вища та могутніша за всі ті, які досі доводилося проїздити Вітіко. На південь від тієї стіни мали бути ліси та луки, по яких Вітіко приїхав два роки тому, коли попрощався з Генріхом і його родиною.

Вітіко під’їхав до муру навколо церкви, а потім заїхав поміж хат. Трохи далі на схід від місця, де вже кінчалися хати, стояла кам'яниця. Вітіко відхилився від напряму свого руху й поїхав вузькою сніговою стежкою, яка тягнулася перед ним до кам'яниці. Доїхавши, заїхав у відчинену браму в мурі, що стояв перед будинком, на подвір'я. Його формували сама кам'яниця, брама, мурована клуня; мурована комора й мурований хлів. На подвір'ї Вітіко спішився. З кам’яниці вийшов літній чоловік. Побачивши його, Вітіко крикнув:

— Бувай здоровий, Мартине!

— Вітіко, це ви! — гукнув старий чоловік. — Господи, яка радість! Тепер слід одразу подбати про коня.

Обидва повели коня в стайню, розсідлали та розгнуздали його, прив'язали недоуздком і накрили грубою вовняною попоною, щоб тварина остигала повільно. Потім добре зачинили двері стайні й пішли до будинку.

— Давно вас тут не було, Вітіко! — мовив старий.

Вітіко скинув грубий вовняний плащ, зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на стіл і сам сів на стілець.

— Так, це я, — сказав Вітіко, — і довгенько поживу тут.