Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Бореш дав мені і сказав, що я повинен дуже пильнувати цю річ, тому я й замотав її у в’юк.

Вітіко розрізав шов, і показався поганенький пояс із лисячого хутра. Пояс мав залізні пряжки й був підшитий шкірою. Вітіко, ще раз оглянувши хутро, знайшов папірець, на якому рукою Бореша були написані слова: «Ясновельможна княгиня Адельгайда подарувала багатьом людям покійного князя якусь князеву річ, тож і тобі, Вітіко, дарує пояс, який князь одягав у саксонському поході, вона дарує його тобі, бо князь сказав, що ти в тому поході засвідчив свій розум, і дає ще й тому, що князь сказав, що ти їздив задля нього в Прагу, наражаючись на велику небезпеку».

Вітіко якийсь час тримав пояс у руках і розглядав його. Потім пішов у кімнату й поклав його до скрині. Після цього розкрив грубі в’юки і дістав складені речі. Там були одяг і спорядження вершника. Вітіко склав усе в скриню, де вже лежав пояс. Потім вийшов у світлицю й мовив:

— Усе гаразд. Побудь у нас так довго, як хочеш. Я дам тобі потім винагороду, і ти знову зможеш рушити в путь.

— Коли ваша ласка, я відпочину один день, а потім вирушу назад, — мовив чоловік.

— Роби, як тобі до вподоби, — погодився Вітіко. — А де тепер ясновельможна княгиня?

— У замку Госта, — відповів чоловік.

— Отже, вона ще досі в замку, де помер її ясновельможний князь, — відзначив Вітіко.

— Вона спить у покої, де помер її ясновельможний чоловік, — повідомив посланець.

— А хто коло неї? — запитав Вітіко.

— Її малі діти.

— А де Владислав? — запитав Вітіко.

— Утік до Моравії, бо боїться нового князя, — відповів посланець.

— Її біль уже стишився? — розпитував далі Вітіко.

— Так, — підтвердив посланець, — вона вже навіть не згадує.

— А вона довго перебуватиме в Гості?

— Не знаю, — відповів посланець.

— Гаразд, — зітхнув Вітіко і замовк.

— Я маю ще лист від Бореша, — мовив посланець.

— Що ж, давай його.