Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Тітонька Гільтрут після другого італійського походу знову повернулася в Ландсгут. Вітіко з родиною інколи провідував її. Коли він одного разу по дорозі туди обідав в Гауценберґу, господар заїзду, тепер уже дуже старий, упізнав Вітіко і аж скрикнув від радості, що той має такі успіхи й авторитет.

Гульдрик у домі Вітіко був дуже жвавим і розповідав про свою радість про те, що сталося. Дружина народила йому сина, і цей син міг їздити верхи з дітьми Вітіко і вчитися володіти зброєю.

Вітіко в любові та прихильності своїх людей зростав дедалі вище, його часто викликали до короля, щоб він брав участь у його радах і був присутнім при його діях. Він був із матір’ю та Бертою в Празі, коли духівництво врочисто освятило кам’яний міст, який звеліла збудувати через Влтаву королева Юдит; Вітіко шанували Ровно, Діт, Озел, Герман, Вітислав та інші, Любомир, що досяг уже вкрай похилих літ, високо шанував його, його поважали сини Любомира, поважали Ктибор, Немой і всі, хто жив поблизу; Вітіко був честю для роду Юґельбахів, для роду Ашахів, для роду Шауенберґів, для роду Дорнберґів і для роду Штауфів.

Вітіко звелів Еппо збудувати неподалік від свого замку церкву в німецькому стилі й думав про спосіб заснувати в Лісовому краї монастир.

За часів, що тепер мало-помалу наступали на верхівки зелених лісів і несли з собою і добре, і лихе, бо багато дорогих голів лягли в могилу, Вітіко був жупаном у Прахемі, проводирем війська, послом і головним стольником Богемського королівства. А коли Вітіко перебував у домі, до нього ввечері часто приходили люди в ягнячих кожухах, і він сидів із ними в замковій залі за розмовами, як сидів колись при світнику в кам’яниці в Плані або Митині.

Берта часто приязно казала чоловікові:

— Вітіко, тепер тобі немає рівні.

А він не менш приязно відповідав їй:

— Є багато людей, вищих від мене, а от тобі справді немає рівні.

1184 року імператор Фрідріх вирішив скликати дуже великий імперський з’їзд. Він хотів справити свято, бо в імперії припинилася війна: і з церквою, і в Італії. Він запросив усіх, хто хоче прийти, на Трійцю до Майнца.

Вітіко вирішив поїхати на цей імперський з’їзд. Він запросив із собою старого Бенно, щоб той побачив імператора в усьому його блиску. Вітіко виїхав до Майнца з Пржица з Бенно, Бертою, синами і пишно вбраним почтом.

У Майнці зібралися архієпископи, єпископи, абати, священики, герцоги, князі, графи, лицарі, були там і чужоземні посли, які перебували при імператорському дворі, пани і лицарі з таких країн, як Англія, Франція, Італія, Іспанія, Угорщина, Іллірія. Число лицарів, які приїхали в складі почтів або самостійно, становило сімдесят тисяч. Посходилися й незліченні тлуми народу. На рівнині коло Рейну збудували гарний палац для імператора і церкву. Навколо стояли оселі князів, які намагалися перевершити один одного в прикрасах та оздобах, а далі тягнулися вдалину інші строкаті намети. Харчі довозила ціла флотилія кораблів на Рейні, для харчів збудували комори. Всіх, хто прибув, частував імператор.

Першого дня Трійці був похід до церкви, потім — бенкет. Люди захоплювалися піднесеністю імператора, чарівністю імператриці, красою жінок, блиском князів, розкішшю лицарів, сяйливістю шат, зброї і кінських прикрас. Церковне свято вирізнялося святістю і пишнотою церковного начиння та риз. За обідом імператорові прислужували герцоги і маркграфи.

Наступного дня провели лицарські ігри. Імператор сам узяв у них участь. Цілі тлуми князів, панів та лицарів хизувалися своєю проворністю. Генріх і Фрідріх, сини імператора, що вже були багаті на владу і честь, засвідчили свої лицарські чесноти, і їх із належною врочистістю посвятили в лицарі.

У наступні дні проводили інші ігри та розваги. Ті, хто вмів грати на скрипці або тямив у звуках мідних сурем чи сопілок, хизувалися своїм мистецтвом перед імператором, імператрицею, дамами, князями і лицарями, що потім дякували їм. У почті імператора, князів церкви та інших панів були й люди, які вже збудували великі святі споруди для служіння Господу, й показували тепер взірці нових церковних будівель, і їх ушановували. Були ще співці, з-поміж лицарів та іншого люду, вони співали або поодинці, або почережно, міняючи свої слова та мелодії, або ж співали всі разом чи окремо слова та мелодії давніших поетів та музик, і ті пісні западали в серце і чоловіків, і жінок. Співцям була особлива честь, усі радо вітали їх.

Тоді дехто казав, що невдовзі з’явиться велична пісня, яка вихвалятиме вірність людей своєму королю і вірність короля своїм людям.

Генріх фон Офтерінґ, що мав ще русяве, не сиве волосся, мовив:

— Ще може постати пісня, яка розповість нам багато див про давні перекази, про героїв, сповнених честі, про злигодні і свята, про битви відважних лицарів, про плачі й нарікання.

Крім того, були різьбярі по міді, каменю і дереву, майстри, які виготовляти барвисті церковні зображення зі скла або мозаїки. Вони показували постаті Бога, Спасителя, Діви Марії, янголів, святих та інші святі речі, і їх обдаровували високими почестями.

Приїхало й багато тих, хто приготував якусь виставу, і тепер вони показували їх.