Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Народ там численними юрбами сходився до шляхів і розглядав військо, придивлявся до воїнів, що були так далеко і здійснили такі дивовижні звитяги, бо вісники з Італії та мандрівці вже розповіли про них. Люди криком вітали військо, кидали йому під ноги гілочки, стрічки, прикраси та інші речі, співали пісень. Воїни відповідали на вітання і зі співом ступали далі.

Над’їхали жупани, лехи та лицарі зі своїми людьми і проводили короля до Праги.

Двадцять другого дня місяця вересня військо по дорозі з Пльзеня дійшло до Праги. Назустріч йому вийшла на диво численна юрба. Вийшли не тільки пражани, а й люди, які посходилися з усіх частин країни. Кидали гілочки на шлях, а під ноги королю та проводирям кидали квіти, які ще росли тієї пори року, і сплетені вінки, викрикували вітання, вихваляли воїнів і супроводили військо до міста. Місто і обидва передмістя були прикрашені. На дзвіницях бамкали дзвони, на мурах і будинках майоріли корогви, з вікон звисали дорогі тканини, будинки і шляхи прикрашали гірлянди, вулиці були застелені квітами і вінками. Вшебор, Преда і всі старі лехи зібралися в Празі і стояли тепер із королевою, священиками, черницями, придворними достойниками, кметами, багатьма лицарями і панами, міськими достойниками і незліченним тлумом простолюду перед брамою. Вони зустрічали короля. Всі кричали вітання назустріч королю та війську, а ті, хто найзавзятіше виступав проти італійського походу, тепер радісним криком вітали славу чеської зброї. Коли король зайшов у браму, забамкали дзвони всіх міських церков, а також церков у передмістях. Старший священик Праги благословив короля, і люди повели свого монарха в місто. Владислав спершу з королевою, Дипольдом, священиками, лехами і проводирями пішов у церкву Святого Віта, а потім до королівського палацу.

Військо розташувалося табором на ринковій площі між правим передмістям і Вишеградом.

Наступного дня в таборі відправили врочисту Божу службу. Потім король, пражани і жителі передмість влаштували бенкет для війська.

Військо частували сім днів. Дуже багато людей приходили й несли подарунки, розмовляли з воїнами, хвалили їх, слухали їхні оповідки.

Владислав тим часом поділив винагороду за похід. Він щедро обдарував своїх людей золотом і сріблом, зброєю та кіньми, одягом і коштовними речами. Чимало отримали в дар і землю, серед них і Вітіко. Потім король ще раз подякував усім і покинув військо.

Воїни прощалися один з одним, високі і прості, плакали, давали пам’ятні подарунки і обіцяли зустрітися знову. Жінки поприводили дітей. Батьки цілували дітей, а ті, хто не мав ні дружини, ні дитини, брав усе-таки якусь дитину на руки й цілував її. А дізнавшись тепер, що тих, хто вже ніколи не побачить батьківщини, небагато, трохи втішилися, раділи цьому і порозходилися з Праги до своїх рідних місць.

Вітіко повів своїх людей до південного Лісового краю, Ровно, Діт, Озел та інші пішли зі своїми людьми вслід за ним.

Вітіко повів людей, як і давніше, до Плани. Там зібралося набагато більше людей, щоб привітати воїнів, ніж після попередніх походів, бо прийшли люди з усіх закутків Лісового краю. Всі дивувалися, що у воїнів такі засмаглі обличчя. Люди вигукували вітання, і тим крикам не було кінця. А воїни були радісні та веселі, бо ж не просто відвернули лихо від себе, а були в далекій країні коло імператора й допомогли вирішити долю всього світу. Священик із Плани знову благословляв. Вітіко подякував людям і розпустив їх. Але воїни казали, що хочуть провести Вітіко до його замку.

Отже, загін того самого дня пішов до Фримбурка. Всю дорогу його супроводила величезна людська юрба. Стара Сусанна з Дольні Вітавіце затягнула лісової пісні, а старий Віллбірґ викрикував, коли ставало тихіше, різні фрази. Він кричав:

— Я ж казав, що був знак, а потім знову з’явився знак, нам уже не потрібні ані старий Восиц із Воднян, ані старий Любомир із Дудлебів, бо маємо тепер чоловіка, що більший за Восица та Любомира!

Коло Фримбурка дівчата перегородили шлях червоними стрічками, і воїни були змушені відкуплятися від них подарунками з чужини.

У Фримбурку священик, староста і люди, які посходилися в село, зустріли загін радісними криками, священик благословив його.

Вітіко ще раз подякував усім, воїни у відповідь подякували йому. Венгарт промовляв від імені всіх, а потім воїни розійшлися. Одна частина стала табором, інші намагалися ще до ночі добутися додому.

Вітіко поїхав зі своїми людьми до замку, чимало воїнів та інших людей супроводили його.

Перед замком стояли Берта, Вентіла і Гільтрут із жінками, дівчатами, слугами і служницями, стояли ще Бенно та люди з замку. Вони вигукували вітання, а Вітіко вітав їх своїм мечем.

Потім Вітіко спішився. Берта подала йому руку, Вентіла обняла його, а тітонька скрикнула:

— Вітіко, Вітіко, ти на своєму коні переплив страхітливу річку!

— Це було неважко, — мовив Вітіко, — я знав, що мій кінь перепливе.