Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

— Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, — мовив червоний вершник.

— А я їду по тому, що йде просто вперед, — нагадав Вітіко.

— Ну, шкіряний, бувай здоровий! — попрощався червоний вершник.

— Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! — гукнув Одолен.

— Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, — відповів Вітіко.

— Веселої подорожі! — гукнув Велислав.

— І тобі! — крикнув Вітіко.

— Бувай здоровий! — попрощався Бен.

— Повертайся швидше до нас! — гукнув син Начерата.

— Бувайте здорові! — побажав Вітіко.

— Бувай здоровий! Щасливої дороги! — гукнули вершники, які їхали позаду.

— Бувайте здорові! — відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: — Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

— Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

— Коли ти справді такий… — заговорив Вітіко.

— То що, Вітіко? — запитав червоний вершник.

— То мав би бути поважнішим, — закінчив фразу Вітіко.

— Мій сину, — мовив червоний вершник, — ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій — на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.

3. Зала була дуже велика