Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Марбод зі своїми людьми повбиває всіх ведмедів і турів, — кинув червоний вершник.

— Були часи! — крикнув вершник, якого назвали сином Начерата.

— Проте наші старі навряд чи вміли розповідати про минулі часи, — зауважив червоний вершник, — вони тільки хвалять завжди, як воно було, коли батько Чех перейшов сім річок і наші предки осіли в країні. В одній частині країни панував той, у другій — хтось інший, а в третій не було нікого, і всі були дуже щасливі, як завжди бувають щасливі, коли починають розповідати про початок життя якогось народу.

— Тепер це не було б щастям, — мовив Велислав, — але могло бути щастям, бо люди ще господарювали коло своїх осель.

— Але господарність скінчилася, — зітхнув червоний вершник. — Коли старий Крок склепив очі і його авторитет успадкувала його донька Лібуша, кожен хотів стати її чоловіком і всі тиснулись до неї, а вона обрала Пржемисла, земляка, шляхетного чоловіка, жила з ним, і вони підпорядкували собі країну, де жили, і від них походили численні нащадки, що завжди тримали ту країну в покорі й були князями: Незамисл, Мната, Воєн, Уніслав, Кржесомисл, Неклан та інші, хто їх знає тепер, і Гостивіт, і Борживой, його син, перший християнський князь, і його онук, святий Вацлав, чиїм братом був жорстокий Болеслав; та інші. Помираючи, вони завжди поділяли землю між синами, і це призводило до суперечок і жорстоких учинків, але ніхто чужий не приходив у Богемію та Моравію воювати з нащадками Пржемисла. Сто років тому серед нащадків Пржемисла з’явився видатний чоловік на ймення Бржетислав, син князя Ульріха, онук князя Болеслава Побожного, правнук Болеслава І, брата святого Вацлава. Бржетислав зі своїми шляхтичами, лехами і жупанами вирішили, що Богемія відтоді має бути неподільна, найстарший із роду Пржемисла мав бути великим князем Богемії і Моравії, а решта нащадків цього роду мали отримати землі в Моравії, жити з тих земель, мали називатися князями і бути підпорядкованими найстаршому князеві. Ця постанова мала покласти край суперечкам, великим князем завжди мав бути найстарший і найдосвідченіший чоловік і кожен нащадок Пржемисла мав дбати і про Богемію, і про Моравію, бо міг коли-небудь стати князем. Але цей закон порушили ще онуки Бржетислава. Він мав багато онуків. Від свого найстаршого сина Вратислава він мав чотирьох онуків: Бржетислава, Борживоя, Владислава і Собеслава, що тепер великий князь. Від свого молодшого сина Конрада, що був князем у Брно, і Оттона, що був князем в Оломоуці, він мав онуків Ульріха, Лютольда, Сватоплука, Оттона і Бржетислава. Коли старий Бржетислав помер, його наступником на князівському престолі став його син Вратислав, що був найстаршим нащадком роду Пржемисла і першим серед богемських князів досяг найбільшої пишноти, якої міг досягти, а саме: королівської корони. Коли він помер, його наступником на престолі став його брат Конрад, бо тепер уже він був найстаршим представником роду Пржемисла. Коли невдовзі помер і він, наступником став найстарший син короля Вратислава Бржетислав, що тепер був найстаршим у роді Пржемисла. Саме цього Бржетислава вбили в лісі коло Крживоклату. Після похорону наступником на княжому престолі став його брат Борживой, хоча він уже не був найстаршим представником роду Пржемисла, проте Бржетислав домовився з можновладцями країни, що його наступником має стати брат. Найстаршим представником був Ульріх, що намагався утвердити своє право, але невдовзі відступив. Але не так учинив Сватоплук, бо йому кортіло бути князем. Він вдавався до насильства, але марно. Тож потім послав, як я вже розповідав, до Борживоя одного ошуканця, який мав розповісти, нібито Сватоплук кривдив його і тому він перейшов до Борживоя. Той чоловік розповідав Борживою і правдиве, і брехливе, і назвав йому як ворогів тих, хто був його друзями. Борживой сповнився недовіри і став немов чоловік, що піднімається драбиною і обрубує щаблі позаду себе. А коли від нього був змушений утекти навіть його шляхетний брат Владислав, Борживоя було легко повалити, і великим князем став Сватоплук. Наче вогонь, що горів на княжому престолі, він сидів на ньому два роки. Але породив велике невдоволення, тож його вбили.

— Я знаю про ці сумні події, — зітхнув Вітіко. — Князі так вживали владу, що завжди зростало тільки зло.

— Тож ти, мій друже, теж бачиш, які ті князі! — виснував червоний вершник. — Але прийшов чоловік, що поставив межу і стримав лихо. Такого шляхетного, чудового, великодушного і високого чоловіка не було ще ніколи. За весь час його князювання не пролито жодної краплі крові, від ворогів він відборонився, покарав їх, але потім простив їм, а народ зробив щасливим і задоволеним. То був Владислав, брат Бржетислава, вбитого в лісі коло Крживоклату, і брат Борживоя, що його прогнав Сватоплук. Оскільки внаслідок порушення принципу наступності на престолі за віком з’явилася непевність у визначенні наступника, можновладці Богемії і Моравії одразу після вбивства Сватоплука самі обрали собі князя, і то Владислава, що вже в найближчі дні після смерті Сватоплука зійшов на князівський престол у Празі. Князюючи вже два місяці, він захотів відсвяткувати Різдво в Градеці й запросив на свято свого двоюрідного брата Оттона Чорного, Сватоплукового брата. Але й до великого князя прийшло запрошення від німецького короля Генріха V відсвяткувати з ним новорічні свята в Реґенсбурзі. Тому князь послав до Градеца богемського пана Вацека, щоб той привітав і гостинно прийняв там Оттона, а сам подався з почтом у Реґенсбурґ. Коли великий князь був у Пльзені, примчав вісник, повідомивши, що напередодні Святого вечора князів брат Борживой із військом узяв Прагу та Вишеград і проголосив себе великим князем. Владислав відправив вісника до Вацека і Оттона, закликаючи вирушити на Прагу, й водночас послав звістку про ту оказію королю Генріху, а сам зі своїми людьми подався назад у Прагу. З Вацеком і Оттоном він обступив облогою Вишеград, де був Борживой, і почалася війна батьків проти синів, синів проти батьків, братів проти братів, родичів проти родичів, земляків проти земляків, і це лихо тривало вісім днів, аж поки в Богемію вступив король Генріх, забезпечив завдяки своїм представникам припинення бойових дій і запросив обох братів до Рокіцанів, де він стояв. Вони приїхали обидва, і їх схопили на полі перед Рокіцанами: Владислава як друга, а Борживоя як ворога. Його закували в кайдани і спровадили у фортецю Гаммерштайн на Рейні. Владислав повернувся в Прагу і вчинив суд над тими, хто відкинувся від нього. Найтяжчих зрадників тільки осліпили, інші втратили маєтності, а голову старого міста Праги Привітана змусили тричі прилюдно нести по ринку собаку, потім кат відтяв йому бороду і він був змушений піти у вигнання. Через якийсь час Оттон Чорний теж спробував поширити свої права на князівський престол. Князь схопив Оттона, і князеві друзі порадили осліпити його. Але князь сказав: «Я й близько не маю наміру всякчас підживлювати ненависть». Він тримав Оттона три роки у в’язниці спершу у Вишеграді, а потім у Крживоклаті. Оттон покаявся, і князь повернув йому його маєтності. Крім того, ще й Собеслав, наймолодший брат князя Владислава, найтяжче і найдовше кривдив його. Були сварки і примирення, нові сварки і нові примирення. Як Собеслав був ще хлопцем, його брат Борживой, тікаючи від Сватоплука, взяв його з собою. Коли польський король Болеслав вступив у Богемію, щоб звільнити Борживоя з в’язниці в Гаммерштайні і знову посадити на князівський престол, Собеслав був у польському війську. Під час страхітливої битви в горах Карконошах пролилося багато чеської крові, і Собеслав із польським військом повернувся в Польщу. Коли за якийсь час польський король знову одружився і обрав собі за дружину сестру дружини богемського князя, і сестри намагалися утвердити мир між своїми чоловіками, а до того ж приїхала ще й мати всіх синів, що сперечалися, — Владислава, Борживоя і Собеслава, — полячка Сватава, вдова богемського короля Вратислава, щоб примирити сперечальників, князі Богемії і Польщі уклали мир, Владислав простив своєму молодшому братові Собеславу і дав йому для життя Жатец та землі коло нього. Але він, як і Оттон, намагався утвердити свою владу над великим князем, і той застеріг його. Та коли друзі Собеслава сказали йому, що князь хоче заманити його до Вишеграду, щоб там схопити та осліпити, і Вацек потім супроводив його до Вишеграду, Собеслав наказав вбити його на полі перед Вишеградом і втік. Владислав дуже розсердився, але знову простив братові, покликав його, як не минуло ще й двадцятьох місяців, назад, і дав йому у володіння землі навколо Градеца, а також Брно і Зноймо. Тепер Собеслав засвідчував вірність, як і Оттон. Коли на Лукерському полі точилася битва проти угорського короля Стефана, він разом з Оттоном зайшов у тил ворога і одержав велику перемогу, після якої богемське військо повернулося до Праги зі славою і великою здобиччю. Після цих подій Борживоя звільнили з в’язниці в Гаммерштайні. Владислав доброхіть зійшов із князівського престолу й передав йому владу над Богемією і Моравією. Але Борживой не тямив урядувати, тож Владислав знову почав княжити. Собеслав, бувши вірним вісім років, укотре повстав проти свого брата. Владислав, розгнівавшись, пішов із військом у Моравію, прогнав Собеслава разом із дружиною — угоркою Адельгайдою — і вже ніколи не пустив назад. Собеслав був добрим лицарем і мав гарну статуру, і чеський народ вважав, ніби він має бути десь далеко. Настав нещасливий рік, який називали 1125 роком після народження Спасителя. На початку того року захворів Владислав. Він справив свято Трьох Святих Царів на своєму дворі в Збечні, тяжко захворів і наказав перевезти його до Вишеграду. Він підупадав дедалі більше. До нього підходили різні люди і просили примиритися з Собеславом. А той і сам прибув у Богемію серед лютої зими і обійшов у лісі Білу гору. То було на початку лютого. Сватава, мати двох синів, сіла на ліжко хворого і своїми шанобливими вустами і всією своєю шанобливою постаттю просила його примиритися. Шляхетний єпископ Бамберзький Оттон після подорожі з метою навернення людей до християнства заїхав до Праги. Князь сповідувався йому і отримав від нього церковні благословення. Єпископ також вимагав примирення. Двадцять п’ятого дня місяця березня князь нарешті звелів, щоб приїхав Собеслав. Він приїхав. Брати, заплакавши, обнялися, і Собеслав став навколішки коло ліжка хворого. Всі в Богемії зраділи на цю звістку й молилися в церквах, щоб князь одужав. Проте він помер дванадцятого дня місяця квітня, його тіло повезли в монастир у Кладруби, який він обдарував маєтностями, а його брат Собеслав зійшов на богемський престол і сидить уже на ньому тринадцять років.

— І тепер він уже інший, ніж був раніше, — мовив Вітіко.

— А ти, шкіряний, багато знаєш про наші справи, — дивувався червоний вершник.

— Про них відомо і в інших країнах, — сказав Вітіко.

— Але він почав правити не серед спокою, — розповідав далі червоний вершник. — Оттон Чорний поїхав до німецького короля Лотара і сказав, мовляв, йому належить богемський князівський престол, і просив короля про допомогу. Король послав князю послання: навіть якщо увесь богемський і моравський народ бажав його і обрав, ті вибори не чинні, бо дати розпорядження про них і провести їх міг тільки німецький король. Він дав Собеславу термін, щоб той з'явився до його суду й чекав присуду. А якщо він не зробить цього — нехай готується до війни. Собеслав сказав: «Я сподіваюся на милосердя Господнє і на заступництво наших святих Вацлава і Адальберта, які не дадуть нам опинитись у руках чужинців. Потім він рушив у Моравію й зайняв маєтності Оттона. Згодом пройшов по Богемії, закликав народ і звелів молитися в церквах. Узяв корогву святого Адальберта з церкви замку Врбчан, який належав Славнику, прикріпив її до списа святого Вацлава і звелів нести її попереду під час війни. Наступного року по тому, як князь Собеслав зійшов на князівський престол, король Лотар почав серед зими війну. З ним були майже всі пани Саксонії, звідки він походив, а також Альбрехт Ведмідь і Генріх фон Ґройч. Собеслав зі своїм військом чекав короля в долині Хлумеца. Коли король вступив у Богемську марку, Собеслав послав йому ще одну звістку через Начерата, Сміла, Дівіша і Мирослава, що мали почет із собою, і звелів їм переказати: «Чехи досі самі наставляли своїх князів, і римський імператор визнав їх як правителів християнського світу, тож ми й хочемо зберігати цей стан і швидше загинемо, ніж візьмемо на себе нове ярмо. Нехай нас Господь розсудить». Король не зважав на ці слова й рушив у Хлумецьку ущелину. Оттон зі своїм загоном ішов попереду. Його вбили разом з усіма. Потім прийшов другий загін. Його теж розбили. Потім надходили інші загони, на них нападали, їх розпорошували, розбивали, полонили. Король утік на гору, чехи оточили гору, щоб ані він, ані ті, хто був коло нього, не мали змоги втекти. Король відправив посланця до Собеслава. Собеслав піднявся на гору і сказав королю: «Ми почали цю війну не з пустотливості, щоб пролити кров твоїх людей і завдати тобі ганьби, ми воювали. Щоб захиститися від насильства, яке хотіли заподіяти нам. Господь розсудив нас. Ми приймаємо від тебе підтвердження вибору князя, але не тому, що ти німецький король, а тому, що будеш римським імператором, і повертаємо собі давні права». Король поцілував князя і підтвердив, давши присягу на корогві, його вибори. Після цього князь дав змогу королю і його людям безперешкодно піти звідти. Полонених він відпустив без викупу. Серед них були єпископ Мерсебурзький, єпископ Гальберштадтський, Альбрехт Ведмідь і три абати. П’ять сотень шляхетних німецьких лицарів, які полягли, і людей, що загинули з ними, а також людей з інших країн, які теж полягли, Собеслав звелів поховати.

— Добре вчинив, — кивнув головою Вітіко. — Моя мати і один шляхетний священик розповідали мені про ці події, як я був хлопцем, і ще частіше знову розповідали про це, коли я вже виріс і був юнаком.

— Коли Собеслав п’ятого року свого врядування вирушив із великим почтом у Моравію, — розповідав далі червоний вершник, — один слуга назвав йому двох людей із його почту, які мали намір убити його і чекали для цього слушної нагоди. Князь розповів про це своїм жупанам Здеславу і Дівішу, що були його вірними радниками, і звелів їм потай схопити тих обох чоловіків. Коли їх схопили, в них упізнали слуг братів Мирослава і Стржезимира. Їхня зброя була отруєна. Вони призналися, що їхні господарі наказали їм убити. Мирослава, що був коло князя, схопили, Стржезимир намагався втекти, але його наздогнали, обох зв’язали і привели у Вишеград. Князь припинив похід і пішов у Прагу. В місто він зайшов із непокритою головою, босий, в одязі покутника і одразу подався до церкви Святого Віта. Бамкали дзвони, діти з гілочками стояли на вулицях, священики співали хвалу святому Амброзію, тиснулися люди. В церкві князь помолився за свій порятунок. За сім днів по тому був день прилюдного суду і земельного з’їзду. Того дня прийшли дві тисячі чоловік. Князь виголосив промову, запевнивши у своїй ненастанній прихильності до Богемії та Моравії, і сказав, що він грішна людина, проте за гріхи його має спіткати, на відміну від боата Бржетислава, інша кара, ніж смерть, і карати має вища сила, а не руки грішної людини. Суд повинен вирішити, невідступно дотримуючись справедливості судочинства. Суд відбувся, і наступного дня стратили Мирослава, Стржезимира, обох їхніх слуг і лікаря, що дав отруту. Мирослав назвав як головного призвідцю єпископа Майигарда, що пішов на прощу в Єрусалим. Коли єпископ повернувся, його за постановою князя і лехів повели на суд до архієпископа Майнцького Адальберта і єпископа Бамберзького Оттона. Вирок зачитали в День святого Вацлава. Єпископ Бамберзький сам прибув до Праги. Майнгарда перед усім народом оголосили невинним. Єпископ Оттон, єпископ Оломоуцький Здик і семеро богемських абатів поклали свої єпитрахилі й засвідчили невинність Майнгарда. Отак була врятована його честь. Відтоді вже ніхто не повставав проти Собеслава. З королем Лотаром він жив у дружбі і двічі давав йому своїх богемців для його подорожі до Рима. З польським королем Болеславом він воював через угорського короля Белу. Собеслав переміг, примирився з королем, і вони стали друзями. Відтоді мир.

Червоний вершник якусь мить мовчав, Вітіко також.

— А тепер ти, шкіряний, — знову заговорив червоний вершник, — ти говорив про князів, запитував про них, я вже назвав тобі тепер досить князів і багато розповів про них. Оскільки я багато розповів і про князів, і про різні роди та про їхні дикі звичаї, а також про нас і наші добрі звичаї, тож тепер і ти міг би розповісти щось про себе і свою натуру, це буде втіхою для нас.

— Я вже сказав тобі, що я їду з півдня і прямую на північ, — відповів Вітіко.

— Справді сказав, мудрий чоловіче, — говорив далі червоний вершник, — і це дуже дивно, та оскільки ти не завжди матимеш на собі шкіряне вбрання і коли-небудь, можливо, поміняєш його на якесь інше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповідатиму про тебе, і не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповідатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну річ, яку називають ім’ям, і ця річ має бути невинною, щоб її можна було назвати.

— Мене звуть Вітіко, — відповів Вітіко, — я походжу з півдня країни, і не маю ніяких інших родичів, крім матері, що шляхетного роду.

— Що ж, Вітіко, — мовив червоний вершник, — якщо ти походиш із півдня нашої країни, то ти, напевне, був і в Баварії, і бачив Генріха Гордого, про якого всюди говорять.

— Я не бачив його, — відповів Вітіко. — У Рандсгофі, що стоїть неподалік від річки Інн і де ще до великого імператора Карла і його синів часто жили володарі франкської землі, в монастирі, що стоїть там, колись справляли велике церковне свято. Отже, туди мав прийти герцог Генріх зі своєю дружиною Ґертрудою і малим сином, що теж звався Генріх. Я пішов туди. Герцог не приїхав. Там були пфальцграф Оттон, архієпископ Зальцбурзький Конрад, єпископ Пассауський Реґімберт, пани з Pope, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гаґенау і багато інших.