Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Еге ж, твоїй матері, щоб ноги зігріла, — кинув Велислав.

— Коли-небудь ми поїдемо туди, — крикнув червоний вершник, — але день ще не можемо обрати, бо хтозна, що ми там знайдемо і чого зазнаємо, а старий Космас уже не живе, щоб латиною дорікати нам за наші звичаї і вихваляти давні часи.

— Поїдемо! — гукнув чийсь голос.

— Атож, поїдемо! — гукнув ще хтось.

— Авжеж! — гукнув третій.

— А наші звичаї — справжні чисті білі ягнятка супроти вовків, якими були ті звичаї давніше, — сказав червоний вершник, знову повертаючись на коні обличчям уперед. — Якби старий Космас не мав уже вісімдесятьох років, коли записав на багатьох пергаментах дії нашого народу, то б побачив, якими були ті давні: вони були лихі, а ми тепер добрі. А ти, шкіряний лицарю, вже чув про два великі роди нашої країни, які були такі великі, що не було більших від них і навряд чи буде коли-небудь більший?

— Я чув про багато родів цієї країни, — відповів Вітіко, — і не знаю, кого ти маєш на увазі.

— Тож слухай, — почав розповідати червоний вершник, — був колись у країні чоловік, що жив у замку Лібіц і мав синів та доньок і володів землями, які тягнулися впоперек князівства. Звали його Славник. Перед ним уже було багато Славників. Коли від спасіння світу ще не почався тисячний рік, один його син, що звався Войтех, був єпископом Праги. Він був другим у низці єпископів і прибрав собі ім’я Адальберт. Космас вихваляв його і написав про нього на пергаменті, що він був високого роду, мав гарну статуру, був привітним у спілкуванні, дотепним у житті і його всі любили. А ще за давніх часів жив чоловік на ймення Врш, від якого походять врші. Одного разу дружину одного врша заскочили під час перелюбу. Існував звичай, що жінка, винна в такому переступі, мала загинути від руки свого чоловіка. Та жінка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свій гріх, Адальберт послав її до жінок монастиря Святого Георгія. Врші прибігли до Адальберта і шукали ту жінку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця і захисника перелюбу. А він сказав їм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхітливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смерті грішника, а його поправи», аж тут проводир вршів кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоїм братам і твоєму дому я згадуватиму це до останнього родича». Потім врші побігли далі, а коли їм виказали місце перебування провинної жінки, обступили облогою монастир, аж поки їм видали ту жінку. А оскільки шлюбному чоловікові було страшно вбивати її, врші наказали, щоб їй відітнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршів, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Врші почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в країні, вони володіли неподіленою спадщиною Славника і жили в замку Лібіц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичі втратили все, крім Лібіцу, та й Лібіц опинився в облозі. Анастасій, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичів, був у тому замку й порадив, коли смілива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всі нащадки Славника подалися до церкви та вівтаря, а коли врші вдерлися до замку і обіцянками виманили втікачів із церкви, то повбивали геть усіх: чоловіків, жінок, дітей і дівчат. А слуг і людей, які належали вбитим і були в замку, закріпачили. Абат Анастасій утік до Угорщини і вже ніколи не повернувся. Врші забрали всі маєтності Славниковичів і проводир вршів жив тепер частіше в Лібіці. Тільки троє Славниковичів уникли долі свого роду: Адальберт, що був у Римі, Радим, його наймолодший брат, що поїхав разом із ним, і Собібор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським військом разом з імператором Оттоном проти північних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщі і здобув там маєтності та повагу. Але рід уже не піднявся і згас.

— А чому князі не забороняли таких дій? — запитав Вітіко.

— Так, тоді був один князь, — відповів червоний вершник, — що звався Болеслав Рудий, і він з усім своїм почтом сприяв вршам і навіть воював разом із ними проти Славниковичів. А коли зійшов на княжий престол, то дав одному вршу за дружину свою доньку, і врші мали нащадків від нього. Але Болеслав утратив усі прилеглі землі своєї держави й розлютився і на родовитих, і на простолюд. Це породило обурення, і врші перші повстали проти нього. Він був змушений утікати. Потім Болеслав знову став могутнім і запросив під час карнавалу, коли всі розважалися, найшляхетніших людей країни, а також вршів до себе, а ошукавши їх своєю приязністю, напав на них зі своїми охоронцями, передусім сам проштрикнувши кинджалом тіло свого зятя, і вбив усіх, кого боявся. Але того самого місяця його осліпив польський князь Болеслав і він помер за кілька років, ніким не оплаканий, в одному далекому польському замку. Коли десь через сімдесят років князь Вратислав запанував як король цієї країни, врші знову тішилися повагою: Бук, Чач, Добромил, Тіста та інші. Та коли князь Вратислав помер і на князівський престол зійшов його син Бржетислав, двох наймогутніших вршів вигнали з країни: Мутину, що доти був приятелем князя і жупаном Літомержица, і Божея, проводиря вршів, володаря Лібіца і жупана в Жатеці. Адже князь зокрема дізнався, що вони під час облоги польської фортеці Брдо накладали з ворогом. Коли минуло чотири роки після цього вигнання, про яке пишуть, що воно сталося 1100 року, князь Бржетислав у вечірніх сутінках у День святого Хоми повертався з ловів у лісах коло Крживоклату до свого двору в Збечні, а в лісовій пітьмі назустріч йому їхали люди зі смолоскипами, з лісової гущавини вискочив чоловік на ймення Лорек і щосили вгородив йому в тіло мисливський дротик. Лех Космас записав: «Наче зірка з неба, впав високий князь у лісі на землю». Люди князя під’їхали запізно і підняли вмирущого. Побігли шукати вбивцю і побачили, що він разом із конем упав у канаву, проткнувши себе власним мечем. Чи то навмисне, бо ж не міг уникнути погоні, чи то внаслідок нещасного випадку, — те вже годі дізнатися. Поширилася чутка, ніби вбивцю підіслали вигнані врші Божей і Мутина. Коли після Бржетислава на князівський престол зійшов його брат Борживой, вршів закликали назад і вони вірно служили. Та оскільки двоюрідний брат Борживоя Сватоплук з Оломоуца прагнув зійти на князівський престол, він послав до Борживоя начебто посланця, що мав йому назвати його ворогів, і він назвав вршів, Борживой став недовірливий і двічі намагався схопити врша Божея, а потім врші відійшли від нього, перекинулись до Сватоплука, допомогли йому перемогти і зійти на княжий престол. Борживой був змушений утікати до поляків. За рік по тому Сватоплук із військом разом зі своїм кумом Генріхом V, королем німецьким, пішов проти угорського короля Коломана. Для захисту Богемії він лишив пана Вацека і врша Мутину з військом. До Пресбурґа Сватоплук і Генріх прийшли разом. Сватоплук зруйнував і знищив усе, що могло б йому перешкоджати в околицях Пресбурґа і намагався разом із Генріхом здобути місто і фортецю. Аж тут прибув посланець, повідомивши, що польський король Болеслав, що був другом Угорщини, вдерся з Борживоєм у Богемію, переміг Вацека та Мутину, спустошив жупи, і прийшов таємний посланець від Вацека, який сказав, що Мутина порозумівся з ворогом, він, як виявилось, сприяв Борживою, тільки вдавав боротьбу, а сам потай пішов до свого двоюрідного брата Немоя, що є прихильником Борживоя. Сватоплук був змушений відійти від Гіресбурґа, і король Генріх теж мусив піти геть. Сватоплук зі своїм військом пішов у Богемію, а польський король повернувся в Польщу. Вацек і Мутина вийшли назустріч князю. Він приязно зустрів їх і був приязний із вршами, які були з ним в Угорщині. Потім поїхав у замок Мутини, що мав назву Вратислав, і переночував там. Коли почався день, він зібрав усіх людей, які були з ним, у великій залі замку: панів, лицарів та всіх інших. Прийшли Мутина з двома молодими синами, врші Домаслав та Уніслав. Князь швидко зайшов до зали, вискочив на лаву коло печі й крикнув звідти, що врші здавна завжди були підступні, зрадливі та лихі, і заявив: «Тож я віддаю їх на поталу, і той, хто вб’є їх, забере їхнє добро і маєтності, все, що зможе захопити й загарбати. Ці, що в залі, будуть першими». Потім зіскочив із лави й вийшов із зали. Мутина сидів на стільці й мовчав. Він одразу отримав два удари і не ворушився. Під час третього удару хотів підвестися, та вже його голова відскочила від тулуба. Вбили Уніслава і Домаслава. Дітей Мутини кудись повели. Невша, один приятель вршів, вискочив із вікна в ліс, але світлий одяг виказав його, його схопили і осліпили. Краса і Вакула скочили на коней і помчали до замку Лібіц, де сидів Божей. Він саме обідав із дружиною і своїм юним сином Боржитою і пустив їх до себе як вершників з угорської війни. Краса забіг і паплюжив усіх, а коли йому показали Боржиту, вбив його і закривавленим мечем проткнув батьку серце. Вршів у замку перебили, з убитих здирали одяг і прикопували їх, усе сплюндрували. Тепер врші, які лишилися живі, почали війну проти свого напасника, і війна ставала дедалі лютіша, бо їм допомагали їхні прихильники, а їхніх ворогів більшало. Проте врші зазнали поразки й загинули. Одних повели на ринкові майдани міст і стратили там, інших убили на горі Петржин або ж на вуличках і в будинках. Старий лех Космас написав, що сини Мутини були добрі хлопчики й такі гарні, наче намальовані на слоновій кості, проте їх убили. Люди хрестились і тікали. Перебили всіх вршів, крім одного, що втік, то був Йоганн, син Тісти. З замку Мутини Сватоплук знову пішов проти Коломана, бо ж той ішов у Богемію, і одного разу, коли він прудко мчав у лісі, одна гілка так ударила йому по оку, що вибрала його. Сватоплука повезли до Праги, де він одужав. Коломан повернувся до Угорщини. Сватоплук, одужавши, їхав узимку зі своїм військом три дня і три ночі, аж поки добувся до Нітри, куди хотів заїхати, але охоронці побачили його і замкнули браму. Тож він спустошив усе навколо й повернувся назад у Моравію. Коли настало літо, він хотів помститися полякам і рушив у похід проти них разом із королем Генріхом. Але війна точилася аж до осені без успіху і вже треба було думати про повернення. Двадцять першого дня місяця вересня, коли Сватоплук був цілий день коло короля, щоб порадитися про відступ, і коли він у вечірніх сутінках повертався до своїх наметів, із лісу до його почту виїхав якийсь чужий лицар, тоді казали, що це врш Йоганн, син Тісти, і щосили метнув списа поміж плечі князя, тож той упав мертвий із коня. Вбивця втік завдяки своєму прудкому коневі. Наступного року після цього вбивства Йоганна, сина Тісти, схопили під час бунту проти князя Владислава, і Вацек осліпив його. За три роки по тому Вацека вбили з наказу теперішнього князя Собеслава, який був тоді ще молодим княжичем, на полі під Вишеградом, бо друзі повідомили княжичу, що Вацек звинувачував його перед його братом князем Владиславом і хотів виманити його з Вишеграда, щоб полонити і осліпити.

— Страхітливі розправи, — зітхнув Вітіко, — і я знав і про них.

— Я розповідаю тільки тому, — сказав червоний вершник, — щоб показати, що діялось.

— А князі тим часом сиділи на своїх володарських престолах, — мовив Вітіко.

— Атож, князі, князі, — підтвердив червоний вершник. Обернувся і крикнув: — Друзі, чоловік, що їде поряд зі мною, запитує про князя нашої країни.

— Я мав на увазі тільки князів, які правили тоді, — поправив його Вітіко.

— Так, князі, князі, правда, друзі, що є така річ, як князі? — гукнув червоний вершник.

Дехто з вершників, почувши ці слова, засміявся.

Червоний вершник знову повернувся обличчям уперед і сказав:

— Колись, мій сину, в цій країні, що лежить така благословенна перед нами, не було князів. Хтозна, що тоді діялось, коли твій ліс ріс ще й тут, де ми тепер їдемо.

— Було досить ведмедів і мало мисливців! — крикнув Одолен.