Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— І як я можу допомогти тобі? — запитав єпископ.

— Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, — припустив Вітіко.

— Про це, напевне, я зможу подбати, — мовив єпископ, — і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.

— Може впасти, — кинув Вітіко.

— Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, — відраджував єпископ. — Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?

— Ні.

— То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?

— Ні, — відповів Вітіко, — тільки його помічників.

— Він у Празі й заходив до мене, — сказав єпископ, — і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.

— Лікар, може, й знає про це, — стенув плечима Вітіко, — а моє завдання зовсім інше.

— Це буде великий з’їзд, на який, збереться багато людей, — розповідав єпископ, — і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?

— Тільки матір.

— Тобі, мій сину, було б краще, — порадив єпископ, — посидіти коло матері, поки це все минеться.

— Це вже неможливо, — мовив Вітіко.

— А князеві байдуже, чи він ще тепер уже знатиме, що відбувається, а чи дізнається потім, — зауважив єпископ.

— Я ж пообіцяв йому, — нагадав Вітіко.

— А якщо я тобі анітрохи не допоможу? — запитав єпископ.

— Тоді я сам виконуватиму своє завдання, — не поступався Вітіко.

— Ти дав надто поквапну обіцянку, — дорікнув єпископ.

— Я обдумав її, — захищався Вітіко.