Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Вітіко озирнувся. Той чоловік їхав на вороному коні, мав світле волосся, зелене вбрання, чорну пір’їну на чорній шапці, меч і ріг.

— Того, що праворуч від Бена, звуть Каста, — розповідав червоний вершник. — Ти тільки глянь на нього, він завжди піде на смерть задля своїх друзів. Касто, ти помреш за нас усіх! — гукнув червоний вершник.

— А ви всі за мене! — відповів Каста.

Каста їхав на вороному коні, мав русяве волосся, сіру пір’їну на чорній шапці, ріг і меч.

— А ті двоє позаду їх — сини Сміла, великого полководця князя Собеслава, — знову заговорив червоний вершник, — вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання і ще повинні признатися нам, чи їхні любки мають однакові очі. Ти бодай глянь на них, мій шкіряний.

Вітіко озирнувся і тільки побачив, що обидва вдягнені в зелене, мають червоні пір’їни на чорних шапках і кожен їде на буланому коні.

— А ще далі ззаду їдуть Мікул, Радміл та інші, — пояснював червоний вершник, — тепер немає сенсу озиратися на них, а якби ми замість кавалькади знову зібралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них і побачив би, чи вони подобаються тобі.

Вітіко помітив, що всі ті чоловіки вдягнені однаково: не дуже широкий верхній одяг із поясом, тугі штани і шкіряні чоботи з коротким грубим шипом ззаду. Всі були в дуже вузьких шапках, позаду яких волосся спускалося на шию, а потім було зрізане навскіс.

— Що ж, шкіряний, я тобі вже трохи розповів, — мовив червоний вершник, — ми аж ніяк не відмовчуємось, а от ти прибув із країни Офір або з країни цариці Савської і туди ж і їдеш у такому вбранні.

— Я обрав собі такий обладунок, який вважав за добрий, — відказав Вітіко.

— І ти візьмешся за великі справи, — припустив червоний вершник.

— Ти, може, теж, — відповів Вітіко.

— Ти, певне, вже бачиш, — пояснював червоний вершник, — що ми не хотіли образити тебе, битися з тобою чи вбити тебе, коли глузували з тебе й жартували. Ми налаштовані на багато важливих справ, на завоювання не тільки Богемії, а й таких дрібних країн, як Австрія, Баварія, Саксонія, Німеччина і цілий світ, а саме: світ задоволень. Ми королі та управителі того господаря, що володіє всіма країнами. І навіть земля йому замала, навіть на зорі й небо він прагне поширити свою владу. Хтось сидить у горах Карконоше і має там своїх людей, хтось у горах коло Саксонії і має там своїх людей, хтось у Баварському лісі і має там своїх людей, хтось на благословенній луці коло Ельби і має там своїх, і всі вони такі, як ми.

— Одяг, у якому ви ходите, я бачив і в інших країнах, — мовив Вітіко.

— Не тільки одяг, а й звичаї і традиції та все інше поширені в усьому світі, і ми живемо з усім світом, ми не можемо сидіти за нашою дубовою колодою, щоб вона затінювала нас. Звісно, старі люди розказують, що наш народ колись жив відрубно, був собі сам по собі і не прагнув пориватися назовні, любив пісні й танці, шанував гостинність і обробляв землю. Розум вважали за найбільшу цінність, а присуд, який вирішував суперечку, правив за найдорожчу прикрасу. Тож найвища влада в нашій країні належала не військовому проводу, а судочинцям. Крок вимагав влади в народу, бо його розум був вищий від усіх і він усім міг порадити й допомогти. Напади ззовні просто відбивали. Князь Само в давноминулі часи знищив військо франкського короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім'я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім'я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?

— Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, — мовив Вітіко.

— Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! — вигукнув червоний вершник.

— Я не нестиму корогви, — заперечив Вітіко, — який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.

— Може, твій Собеслав? — запитав червоний вершник.

— Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, — відказав Вітіко.