Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Коло Гульдрика стала Реґіна й теж плакала, як плакала колись Люсія у Горній Плані. Новий слуга, якого взяли в дім замість Якоба, теж стояв у кімнаті, і з очей йому капали сльози.

— Мій любий старий Гульдрику, — мовив Вітіко, — опануй себе. Я ж обіцяв тобі, що повернуся після Моравської війни, коли позаторік узимку сидів із людьми в тебе в кімнаті.

— Але ж ви не казали, як повернетесь, а я казав, що доживу до часу, як триматиму вам стремено, коли ви заїдете до свого нового замку, — казав Гульдрик, — а тепер це сталося, ви пан Лісового краю, скільки мої очі сягають і ще далі, і ваша могутність тільки зростатиме, аж поки стане безмежна. Найбагатший пан роду їстиме молоко та мед за буковим столом, ви їли їх, і я сказав собі, що все йде дуже швидко, і тепер таки справді швидко, і ви станете найбагатшим паном роду.

— Гульдрику, — мовив Вітіко, — я казав тобі: не спокушаймо Господа. Ласкавий князь Владислав дав мені лісову землю. Я правитиму в ній так, як вважатиму за добре і слушне, а якщо зможе статись, що вона приросте, я робитиму людям добро, а тобі й Митині, звичайно, — не найменше.

— Це тільки початок, — мовив Гульдрик, — усе повинно мати початок, а початок був тоді, коли ви мали споживати молоко і мед. Як тепер ваші люди ставлять намети перед цим домом, так буде табір перед вашим замком, розкинеться ген далеко, з тисячами наметів, огирів і вершників, возів і людей з самоцвітами і зброєю, які приїдуть ушанувати вас, і будуть спожиті сотні та тисячі яєць, тисячі рибин і тисячі курей, тисячі ягнят, а сіно для коней нагромадять стогом завбільшки в будинок, а ви будете наче король, що має всього ще досить, і має також двірського суддю, шинкаря, стольника і камергера.

— А тим часом ми повинні допомогти тим, хто надворі ставить намети, — зауважив Вітіко, — і посприяти їм порадою та вказівками.

— Так, повинні, і такий є звичай у замку, — погодився Гульдрик.

— Тож робімо, — сказав Вітіко.

Вітіко взяв шолом та меч, а потім сказав слузі та служниці:

— Я приязно вітаю вас, і нехай вам не дошкуляє клопіт, який ви маєте через мене й моїх людей.

— Ми робимо все з великою охотою, — запевнив слуга.

Реґіна поцілувала рукав одягу Вітіко й заплакала.

Вітіко та Гульдрик вийшли до людей, які розташовувались табором надворі, слуга пішов їм услід.

Приїхали в’ючні тварини з майном Вітіко, і він звелів занести речі в будинок.

Посходилися люди з хат Митини і приглядалися до того, що відбувається. Дехто вітав Вітіко і благословляв його, бажав йому спасіння. Він дякував і розмовляв із багатьма людьми. Чимало людей допомагали будувати табір.

Увечері до будинку прийшов старий Йоганнес і прийшло ще багато людей, які були з Вітіко на війні. Посідали перед домом на дощаних лавах і розмовляли про те, що вже сталося, і трохи про те, що буде.

Наступного дня Вітіко купив луку і поле, які добре прилягали до його володінь.

— Бачите, як воно справджується, — мовив Гульдрик, — але ще багато всього знадобиться коло замку.

— Кажу тобі, Гульдрику, — сказав у відповідь Вітіко, — ти триматимеш мені стремено, коли я заїду до нового дому, але як це станеться — це все ще в руках Господніх.

— Станеться, станеться! — запевняв Гульдрик. — А якби навіть сталося так, що не станеться, тоді, тоді…