Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Набагато гарячіше, коли волосся коротке, — пояснив вершник, — але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.

— А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? — запитала дівчина.

— Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, — відповів вершник. — Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.

— Ви взяли з собою меч навіть у ліс, — проказала дівчина.

— Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, — пояснив вершник. — Меч — це водночас і меч, і щит.

— А він гарний? — запитала дівчина.

— Дивись!

Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.

— Ох, що за знаки! — вигукнула дівчина.

— Це святий Петро з ланцюгом, — пояснив вершник, — бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, — прикраса.

— А ота інша штука? — запитала дівчина.

— Теж прикраса.

— Дуже гарне зображення, — похвалила дівчина.

— Повинно бути гарним, — казав вершник, — а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.

— Авжеж, — кивнула дівчина.

Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.

— А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, — сказав він.

— Берта, — відповіла вона. — А вас?

— Вітіко, — мовив він. — А скільки тобі років?

— Шістнадцять, — відповіла дівчина, — а скільки років вам?